Юрій Щур
Совєтська влада, як ніхто, розуміла важливість «правильного» тлумачення історичних подій. Помиляється той, хто вважає вивчення та висвітлення різних, а тим більше – ключових, подій в житті країни несуттєвим. Керманичі СССР протягом всього часу існування цієї держави через спецслужби контролювали, щоби міф про братські слов’янські народи, прагнення українців до «воз’єднання з братнім російським народом» міцно засів у свідомості пересічних громадян. Українець мав сприймати себе лише як частинка совєтського (російського) народу. Наслідки такої політики очевидні, а щоби їх побачити достатньо подивитися на мапу України з окупованими Росією територіями та ознайомитися із діями п’ятої колони.
Одним з ключових міфів російської/совєтської влади було приєднання козацької України після Переяславської ради 1654 року. Ця подія мала легітимізувати з історичної точки зору «припаяний» до Росії стан України. У 1953 році, напередодні ювілейної дати – трьохсотріччя Переяславської ради, була прийнята спеціальна постанова ЦК КПСС. Її було оприлюднена під назвою «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954), схвалені ЦК КПСС». Після цього, в кращих традиціях совєтського історіописання, в працях істориків в СССР почали обстоюватися заздалегідь хибні постулати. Матеріал завжди підбирався досить однобічно і тенденційно. Реальні історичні події перекручувалися й підганялися під «Тези». Загальновідомі ж і цілком безперечні факти приховувались від читача. Серед іншого, до незаперечних догм була віднесена теза про нібито підтвердження Переяславською радою так званого прагнення до «возз’єднання» України з Росією.
Переяславська рада, історичне значення якої було досить таки гіпертрофоване, у кожній роботі з цієї тематики розглядалася як закономірний результат і як підведення підсумків усієї попередньої історії українського народу, головною історичною метою якого нібито було прагнення увійти до складу Московської держави. Обов’язковою була формула: «Цим історичним актом (тобто Переяславською радою) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз’єднання з російським народом в єдиній Російській державі».
Усі, хто вважав інакше, хто мав сміливість говорити про викривлення історії – оголошувалися ворогами. Проти них, відповідно, було скеровано роботу відповідних фахівців – співробітників совєтських спецслужб. Якщо ж передбачалося проведення масових акцій – така робота лише посилювалася.
16 грудня 1953 року з’явилися вказівки МВД СССР №102 про забезпечення державної безпеки під час святкування 300-річчя «воз’єднання України та Росії». Херсонське Управління КГБ, відповідно, звітувало про заходи, вжиті на виконання вказівок з Москви.
Перш за все, співробітникам КГБ доводилося слідкувати за тим, щоб свято не зіпсували українські націоналісти. Відповідно, обласним Управлінням КГБ до Голопристанського, Каховського, Бериславського, Ново-Воронцовського та інших районів було відправлено найбільш кваліфікованих агентів «Васю», «Смєлого» (укр. – «Сміливого»), «Патріотку» (Анна Круба зі Львівщини), «Валю» й інших, а також спеціального агента з КГБ УССР «Корнеля».
Агент «Смєлий» приступив до розробки зв’язкової націоналістичного підпілля Анастасії Петях, яка у 1944-1946 роках перебувала на нелегальному становищі. У націоналістичному підпіллі перебувала й сестра Анастасії Катерина, яка також за переселенням опинилася у Херсонській області. Їхні брати Павло й Петро були членами ОУН, від 1944 року перебували закордоном. Відповідно, чекісти розглядали варіант, що братів можуть закинути іноземні розвідки на Херсонщину, де у них вже була база для переховування.
Вдалій розробці завадила симпатія Анастасії до іншого молодого чоловіка, тож чекісти були змушені відправити «Смєлого» до Катерини із завданням втертися у довіру до неї й інших родичів-переселенців.
Також «на олівці» у співробітників КГБ був уродженець Наддвірнянського району Івано-Франківської області Дмитро Попович, який на Херсонщині проживав під прибраним прізвищем Соловей. Він прибув на територію області у 1953 році, а слідом за ним до Калинівського району надійшов запит на його розшук, як особи що уникнула виселення за межі України й самовільно виїхала на Херсонщину.
У перехопленому листі Поповича до батька, були такі рядки: «Я нині вирішив виїхати подалі від моїх улюблених Карпат у Херсонську область, там мені буде добре. Я їду з товаришами: Михасем, його сестрою, сусідом, дівчиною та ще одним, який зі мною ходить та їздить». Саме таке формулювання викликало підозри у співробітників КГБ. Пізніше вони встановили, що батько Поповича був виселений як голова родини націоналістів («ворогів народу»), відповідно – підлягав більш ретельній перевірці.
Завдяки інформації із Надвірнянького району було встановлено, що Попович належав до ОУН. Однак, тамтешні чекісти прохали херсонських колег не провадити розробку Поповича-Солов’я самостійно, а дочекатися приїзду їх оперативника.
Агент «Валя», яка була завербована з переселенців, назбирала інформації про ще одну переселенку зі Львівщини Анастасію Кардибан. Перше, що кидалося у вічі – вона прибула самостійно, оминувши процедуру планового переселення. «Валя» повідомляла чекістам, що об’єкт розробки до 1951 року перебувала у підпіллі ОУН, де була старшою у групі дівчат-зв’язкових, мала організаційні зв’язки з оунівцями «Соловейком», «Громом», «Баяном» й іншими.
Паралельно з цими оперативними розробками, співробітники КГБ готувалися до вербування нових агентів для збільшення своїх оперативних можливостей. Серед планів на 1954 рік фігурував намір завербувати уродженця Чернігівської області Марка Райка, який перебував на формулярному обліку як український націоналіст. Цікавим він був через те, що під час німецької окупації жив у Криму й у Сімферополі працював у «Бюро допомоги українському населенню». 1943 року Григорієм Вольчаком був залучений до ОУН й отримав завдання створити підпілля у Керчі. Чи створив він підпілля було невідомо. Після зайняття Кримського півострова совєтами, Марко Райок був мобілізований до Красної армії й після закінчення війни ще до 1946 року залишався у Німеччині. Чекісти вважали, що Райко знав усіх керівників націоналістичного підпілля у Криму й перебував у підпорядкуванні Василя Кука («Леміша»). Для розшуку останнього й хотіли залучити Райка чекісти.
В рамках підготовки до святкування 300-річчя «воз’єднання», співробітники КГБ повідомляли до Києва про програму заходів з 16 по 23 травня 1954 року та план протидії намаганням українських націоналістів зіпсувати таке «свято». 16 травня у Херсоні на стадіоні «Спартак» мав відбутися загальноміський зліт піонерів, а на річці Дніпро – парад кораблів. 18 травня – у будівлі обласного драмтеатру мала відбутися ювілейна Сесія міської та обласної рад. Наступного дня – мітинг у Херсоні з нагоди відкриття пам’ятника Богдану Хмельницькому. 23 травня – мітинг робітників обласного центру на «Спартаці».
Щоби ці дні й заходи пройшли без ексцесів, Управлінням КГБ вживалися наступні заходи:
- Ними було виокремлено найбільш важливі справи оперативного обліку на осіб, яких підозрювали у належності до іноземних розвідок, українського націоналістичного підпілля та інших «антисовєтських» організацій та груп. Всі ці люди були обсаджені агентурою Агенти ж були переведені на режим частіших зустрічей з кураторами.
- Також було активізовано агентурно-оперативну роботу з розшуку осіб, які потенційно могли б здійснити терористичні акти й інші диверсії.
- На найбільших промислових об’єктах Херсона було введено чергування співробітників КГБ на святкові дні. Чекісти побоювалися вчинення диверсій противниками совєтської влади.
- У обласному центрі при міських відділеннях міліції було створено п’ять мобільних груп із оперативних працівників КГБ для патрулювання вулиць з метою своєчасного виявлення антисовєтських листівок, «націоналістичних» (очевидно, синьо-жовтих) прапорів та ліквідації написів антисовєтського спрямування на стінах будинків та громадських місць.
- Ще дві оперативні групи було створено на випадок перекидання ворожої агентури повітрям, або водним шляхом.
- Необхідна кількість оперативних працівників була виділена для охорони трибуни під час відкриття пам’ятника та президії під час Сесії.
