Частина 5: «… примушують людей готуватися до виселення».
Юрій Щур
За три роки повномасштабної російсько-української війни (та й загалом, від початку цієї війни в 2014-му) сотні тисяч українців залишили свої домівки. Багато хто виїхав закордон, але ще більше залишилися в межах України, однак набули невідомого для них раніше статусу – ВПО (внутрішньо переміщена особа). За цими трьома літерами – пекучий біль втрати й безмежне бажання повернутися додому… І якщо саме такий статус – щось нове для України, то політика росіян (совєтів) з примусу до українців залишати свої рідні місця – вже мала місце.
12 серпня 1949 року Совєт Міністрів УCСР та ЦК КП(б)У ухвалили Постанову «Про переселення колгоспників і одноосібних господарств із західних областей України в південні області Української ССР». Офіційна причина була досить прагматичною: покращити обробіток великих земельних площ південно-східних областей, а також забезпечити робочими руками промислові підприємства та заплановані великі будівництва. «Приємним» бонусом для совєтської системи ставало також позбавлення матеріальної бази сил українського визвольного руху – підпілля ОУН та відділів УПА.
Перш за все, планувалося переселення жителів Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Станіславської (Івано-Франківської) та Чернівецької областей. Згодом до них також мали приєднатися й мешканці Чернігівської, Житомирської та Сумської областей. Всіх їх скеровували в Херсонську, Миколаївську, Запорізьку, Дніпропетровську, Ізмаїльську, Харківську, Одеську, Луганську та Донецьку.
Досить відчутними були й заплановані цифри для реалізації цієї Постанови. Так у 1949-му із Чернівецької області мали переселити 2600 сімей, із Рівненської – 2500, із Івано-Франківської – 1000 сімей, із Дрогобицької – 100, а із Тернопільської – 2390.
Совєтська влада намагаючись надати усій цій кампанії вигляду «добровільності», широко залучала до роботи різноманітних агітаторів. Останні розповідали, що переселенці могли б взяти із собою будь-яке майно, яке побажали, в тому числі будинки, які розбирали та переправляли до нового місця проживання (будинки також можна було отримати на місці), а також худобу та реманент. Худобу могли перевезти як свою особисто, так і можна було здати, а на новому місці отримати аналогічну. Крім того, сім’я мала отримати підйомну допомогу на переїзд: 700 рублів голові сім’ї та по 250 рублів на кожного члена сім’ї. Сам переїзд здійснювався безкоштовно. На новому місці була можливість взяти кредит – до 5000 рублів із виплатою впродовж 10 років. До того ж, забезпечували присадибною земельною ділянкою. Більше того, сім’я терміном на три роки позбавлялася від необхідності сплачувати державні податки і численні поставки (молока, яєць, м’яса), які були надзвичайно важкими для населення західних областей.
Попри такі, здавалося б, гарні умови для зміни місця проживання, серед населення панували панічні настрої. В усіх у пам’яті ще були свіжі спогади про примусове виселення українських сімей до Сибіру. Своїми переживаннями жителі західноукраїнських областей хотіли поділитися із рідними та близькими їм людьми (розкиданими по усьому СССР) єдиним доступним на той час способом – через листування. Однак, в Совєтському Союзі не було самого поняття приватності особистого життя людини. Будь-який лист міг бути перевірений на наявність «невідповідної» інформації. Все акуратно нотувалося, узагальнювалося й цитувалося у доповідних на ім’я керівництва спецслужб й компартії.
26 вересня 1949 року органи МГБ відзвітували компартійному керівництву про перехоплення впродовж першого тижня місяця 127-ми листів лише з Чернівецької та Тернопільської областей (89 із Чернівецької та 38 – Тернопільської) в яких висловлювалася негативна оцінка заходам влади із переселення.
У документі було наведено найбільш характерні вислови, тобто найбільш шкідливі за лексиконом чекістів. Про що ж писали потенційні жертви по факту примусового виселення? Зокрема й про те, що добровільно ніхто їхати не хотів ніхто. І вже розуміючи невідворотність прийнятого згори рішення, жителі села Михайлівка тодішнього Кельменецького району вирішили переселитися на нове місце усі разом, всім село. Однак, з’ясувалося, «що так не можна. Й тепер шукають причини у кожної людини, щоб його виселити. Так що тепер дуже важко для народу. Ніхто не знає, що буде з ним».
Автор листа із села Ошихліби того ж Кіцманського району у своїх характеристиках був ще більш категоричним. Він розцінював те, що відбувається не інакше як «велике горе та переполох». З села мали виселити 50 сімей, шукали добровольців. Однак, добровільно ніхто не хотів залишати рідні обійстя: «Велике горе прийшло на цей народ, й то в кожному селі Чернівецької, Станіславської й Львівської областей».
З Кіцманського району Чернівецької області у листі до Білорусі досить детально розписано було процедуру пошуку добровольців на переселення: «У нас йде переселення в інші області. Викликають до сельсовєту й говорять, що треба їхати туди, де землі багато, й до тих пір не випускають із сельсовєта, доки не підпишеш, що погоджуєшся їхати. Тепер усі плачуть, але нічого не допоможе. Кажуть, що хто їде добровільно, тим дадуть гроші на дорогу й з будинку можна забрати усе, а хто не хоче їхати добровільно, тих візьмуть силою й нічого не дадуть. Їхати пропонують усім – й бідним, й багатим. Що буде, не знаю, але сліз та горя багато».
Читаємо далі виїмки із листів з Чернівецької області. Різні села, різні райони, різні люди. Але настрої однакові – розпач. Оповіді щодо процедури вербування «добровольців» також мало чим відрізняються. Як й висновки про все це: «… якщо вони не поїдуть за згодою, візьмуть силою й тоді поїдуть без нічого».
Чи відрізнялися листи із Тернопільської області від тих, що були перехоплені у Чернівецькій? Жодним чином. Той самий розпач і нерозуміння – навіщо все це. І гіркі рядки, під якими (я певен) підписався би кожен українець, хто в сучасній війні «отримав» статус внутрішньо переміщеної особи: «Хай все, що у нас – найгірше, але воно рідне». Автори листів з Тернопільщини не розуміли, чому вони мають залишити рідні домівки, рідні місця, де вони мешкали з діда-прадіда. Причина, за великим рахунком, була лише одна – воля Москви. Як тоді, так і зараз.
«Повідомляю вам невеселу новину, що через тиждень вивезуть нас. В короткому часі вивезуть нас вороги через гори й степи, про що не чули наші батьки, де ворони не літали. Вивезуть туди на вічну пропажу. Цього листа я обливаю сльозами. На старості років очікує нас чужа хата» – писав житель Бережанського району до Львова.
Ці листи, сповнені болю, не дійшли до своїх адресатів. У доповідній МГБ акуратно було зазначено: «листи з негативними реагуваннями конфісковані». Зрозуміло, що робилося це з метою зменшення негативних настроїв серед населення. З метою приховати правду і реальні думки жителів українських земель. Без суцільного погодження з політикою комуністичної партії по відношенню до людей, яких система перетворювала на «гвинтиків».
