(До 160-ої річниці від дня народження)
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в Холмі. Ще в Тифліській гімназії він почав писати перші літературні твори, цікавився українською белетристикою, історією літератури, етнографією та історією України.
До того часу він уже прочитав праці з історії української літератури Михайла Петрова, історичні дослідження Миколи Костомарова, «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, збірник пісень Михайла Максимовича, праці про Нову Січ Аполлона Скальковського, історію слов’янських літератур Олександра Пипіна та багато різних журналів, передусім річники «Київської старовини». Усі ці видання, писав Грушевський, «послужили провідними нитками моїх інтересів і плянів».
У Тифліській гімназії Грушевський був бібліотекарем. Це давало молодому гімназистові можливість багато читати, розширювати свої знання та світогляд.
Перші свої оповідання, зокрема «Страшний свідок», «Остання кутя» та «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», Грушевський переслав Іванові Нечую-Левицькому. Той заохотив молодого автора працювати над мовою і белетристичним хистом. На початку 1885 року Грушевський написав «Бех-аль-Джугур», яке того ж року було надруковане у львівському «Ділі». Оповідання «Бідна дівчина» з’явилося 1886 року у збірнику «Степ» під псевдонімом М. Заволока.
Поруч із белетристичною творчістю в Грушевського дедалі більше розвивався інтерес до історичних досліджень. Він зацікавився початками Київської Русі, ранньою козаччиною та іншими темами. Згодом історія остаточно стала його головною науковою спеціальністю.
Михайло Грушевський був надзвичайно працьовитою людиною. За різними підрахунками, його науковий доробок становить понад дві тисячі праць. За спогадами сучасників, він спав лише кілька годин, рано вставав і працював до пізньої ночі. Багато часу проводив у бібліотеках та архівах Львова і Києва, а вдома працював над рукописами й коректурою «Історії України-Руси».
Після захисту магістерської дисертації 1894 року Грушевський був призначений ординарним професором Львівського університету на кафедру всесвітньої історії з окремим узглядненням історії Східної Європи. У Львові він присвятив значну частину своєї діяльності розвитку української науки.
Окрім університетських курсів, Грушевський провадив публічні виклади, керував організацією наукової роботи в Науковому товаристві імені Шевченка та редагував «Записки НТШ». 1897 року його обрали головою Товариства, і на цій посаді він залишався до 1913 року. Під його керівництвом НТШ розбудовувало бібліотеки, музеї, архівні та видавничі проєкти, перетворюючись на важливий центр української науки.
До співпраці в НТШ Грушевський залучив Івана Франка. Вони разом працювали над розвитком Товариства, а Грушевський публікував наукові праці Франка у «Записках НТШ» та інших виданнях. Їхня співпраця була важливою частиною тогочасного українського наукового й культурного життя.
1898 року Грушевський разом з Іваном Франком став одним із засновників «Літературно-наукового вістника», навколо якого згуртувалися провідні літературні та наукові сили. Часопис спочатку виходив у Львові, а після перенесення діяльності Грушевського до Києва з 1907 року видавався там.
Значний слід Грушевський залишив і як педагог. У Львівському університеті він створив історичний семінар, де молоді дослідники працювали з історичними джерелами, обговорювали праці інших учених і поступово переходили до самостійних досліджень. Так сформувалася Львівська історична школа Грушевського, яка мала значний вплив на подальший розвиток української історіографії.
1899 року Грушевський разом із групою галицьких діячів став одним із засновників Української національно-демократичної партії. Паралельно він продовжував наукову та літературну діяльність, а його політичні погляди значною мірою були пов’язані з ідеєю українського національно-територіального самоврядування.
Під час Першої світової війни, восени 1914 року, Грушевського заарештувала російська влада. Після ув’язнення в Києві його заслали спершу до Симбірська, потім до Казані, а 1916 року дозволили переїхати до Москви.
Революція 1917 року дала Грушевському можливість повернутися до Києва. У березні 1917 року його обрали головою Української Центральної Ради. На цій посаді він став одним із центральних діячів Української революції 1917–1921 років.
Водночас важливо виправити поширене твердження, ніби Грушевський був першим президентом України. Такої посади в УНР тоді не існувало. До 29 квітня 1918 року Грушевський був Головою Центральної Ради. Після ухвалення Конституції УНР 29 квітня 1918 року його обрали Головою Всенародних Зборів.
1919 року Грушевський опинився в еміграції. Переважно жив у Відні, а також у Празі та Парижі. У Відні він заснував Український соціологічний інститут, який займався дослідженнями українського суспільства, його історії та соціально-політичного розвитку. У цей період з’явилися, зокрема, праці «М. Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток» та «Первісне громадянство. Генетична соціологія».
1924 року Грушевський повернувся до радянської України та продовжив наукову працю. 1929 року його обрали дійсним членом Академії наук СРСР.
Наприкінці 1920-х років ставлення радянської влади до Грушевського різко погіршилося. 23 березня 1931 року його заарештували в Москві у справі так званого «Українського національного центру». Після арешту його доправили до Харкова, де відбувалися допити. 4 квітня Грушевського звільнили, однак він залишався під наглядом радянських спецслужб.
У родині Грушевського важливу роль у його науковому житті відігравала дружина Марія Сильвестрівна, уроджена Вояковська. Їхня дочка Катерина Грушевська стала відомою етнографинею та фольклористкою. Вона упорядкувала фундаментальний корпус «Українські народні думи»: перший том вийшов 1927 року, другий 1931 року, але зберігся лише як сигнальний примірник.
Останні роки життя, 1931–1934, Грушевський прожив у Москві, працюючи в Академії наук. Восени 1934 року він поїхав до Кисловодська на лікування. Помер 24 листопада 1934 року післянескладної хірургічної операції. Поховали його в Києві на Байковому кладовищі.
Головною працею Михайла Грушевського стала десятитомна «Історія України-Руси», перший том якої вийшов 1898 року. У ній він розробив цілісну схему історії України від найдавніших часів до середини XVII століття та обґрунтовував окремішність українського історичного процесу. Праця стала одним із фундаментальних творів української історіографії.
Михайло Грушевський залишив величезну наукову спадщину. Його праці, діяльність у НТШ, створення історичної школи, робота в Центральній Раді та внесок у формування української історичної свідомості стали важливою частиною історії української науки й державотворення.
Через 160 років після його народження постать Михайла Грушевського залишається важливою не лише для істориків. Його наукова спадщина, праця в НТШ, діяльність у Центральній Раді та внесок у формування української історичної свідомості стали важливою частиною історії українського державотворення.
Павло Лопата
