Шістдесят років тому, наприкінці травня 1966 року, КҐБ заарештував Анатолія Шевчука за участь у виготовленні лінотипних наборів для самвидаву. 7 вересня того ж року Житомирський обласний суд у закритому засіданні засудив його за ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда», призначивши йому 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму. Заслання Анатолій Шевчук відбував у мордовських політичних таборах, зокрема в таборі № 11 у селищі Явас.
Років чотири або п’ять до арешту Анатолія Олександровича різні газети і журнали вміщували його новели. Серед читачів, про житомирського робітника-лінотипіста за фахом, появлялися влучні критичні замітки, які підтверджували «культуру форми, психологічну витонченість і чистоту естетичного звучання» письменника.
Від його новел віяла лагідність закоханої в життя і світла людини. Анатолій Шевчук вмів бачити і знайти в людях атмосферу провінційного міста, і в ньому оповісти про буденну людину.
Творчість молодого Анатолія Шевчука привернула увагу відомого письменника Івана Юхимовича Сенченка (1901–1975). Сенченко високо оцінював психологічну манеру письма Шевчука, його світобачення та вміння тонко розкривати і розуміти людські характери. У оповіданнях Анатоля особливо відзначалися культура форми, психологічна витонченість і чистота естетичного звучання. Все це поєднювалось досконалою художньою формою.
Анатолій Шевчук народився 6 лютого 1937 року в Житомирі, в родині робітників. Батько працював на взуттєвій фабриці. 1954 році Анатолій закінчив науку в середній школі й після поступив у Житомирське технічне училище. Там здобув фах будівельного майстра, однак працювати за спеціальністю не зміг через ваду серця. Після призову до радянської армії його було комісовано за станом здоров’я. Згодом Шевчук влаштувався до Житомирської обласної друкарні, де опанував професію лінотипіста і став одним із найкращих фахівців області. У друкарні він пропрацював майже тридцять років.
Про його неабиякі здібності писала місцева преса. Останній нарис про подружжя Шевчуків-лінотипістів було надруковано в газеті «Радянська Житомирщина» у травні 1966 року, за декілька днів до арешту. У подружжя була донька.
З-під пера молодого письменника появилися перед арештом такі публікації: «Жар-птиця», «Щедрий і веселий день», «Ваня вирвався на волю», «Ялинка», «На тетерівській околиці» та етюд «Не пропадуть твої думи» до книжки «Вінок Кобзареві».
Анатолій Шевчук завжди працював у жанрі оповідання і новели. Сам він був жителем міста, і його життя знав найбільше, то і зображував його. Писав про життя, яке бачив у Житомирі.
У слідчому ізоляторі житомирської тюрми написав ряд оповідань, оскільки часу було багато. Як не дивно, дуже добре писалося. Якесь психологічне відчуття було, бо з тюремної кімнати нігде було подітися. «Дуже гарно писалося, можна було там зосередитися. І коли я писав, то жодного оповідання не було невдалого. Жартома собі думав, що непогано було б знову засісти на пару місяців в таку камеру, і можна було б написати цілісний непоганий твір, і дуже швидко», — згадував письменник.
Працюючи в друкарні, набирав різні тексти для самвидаву. В Анатоля був брат Валерій, навіть більш відомий читачам. Він виробив собі свій власний стиль, й Анатолій свій. Тільки репресії 60-их років не дали змоги Анатолію творчо розвиватися або отримати якийсь вагомий здобуток.
Брат хотів бути письменником, і для цього він багато працював. Життєві умови для Анатолія не сприяли писати. Зрешту, він не любив висовуватися в люди.
Коли звільнився, то було бажання написати щось мемуарного про ці роки перебування в Мордовії. Та все-таки, після звільнення Анатолій відчував постійну увагу з боку слідчих. За ним стежили, чи напише він спогади. Тож спогади довго думав не писати.
Оскільки письменник вважався новелістом, змінив свою думку і прагнув написати цикл новел про табірне життя. Він любив сидіти вдома і перечитовувати літературу зарубіжних класиків.
Перебував у таборі з Богданом Горинем, Богданом Ребриком й в один час з Левком Лук’яненком та Опанасом Заливахою. З останнім мав добрі стосунки і знав про його малярську творчість.
У Мордовських виправно-трудових таборах перебували Михайло Горинь, Іван Гель, Дмитро Іващенко, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Святослав Караванський, Ярослава Менкуш, Євгенія Кузнєцова, Мирослава Зваричевська та ряд інших, які до арешту займалися активним інтелектуальним життям, виступали в пресі й числилися добрими фахівцями, своєю творчістю працювали для української культури.
До плеяди політиків Шевчук не входив. У нього не було здібностей бути лідером. Прагнув в літературі зайняти скромне місце.
Відбувши п’ять років в мордовських таборах, Анатолій повернувся в Житомир, в котрому жив постійно. Літературну роботу не продовжував. Треба було працювати і заробляти собі на хліб.
Працював на заводі побутових приладів, й іншим разом — лінотипістом, де відчував себе задоволеним, бо сам процес поліграфічного виробництва йому подобався.
У вільний час повертався до старих своїх рукописів, поправляв їхню стилістику, й аж після паростків демократії написав кілька оповідань. Писав повільно, приділяючи багато уваги стилістиці.
Написав пробну частину нарисів, есе та статті про літературне і мистецьке минуле Житомирщини. Зробив переклад прозових билин київського циклу для видавництва «Веселка».
Коли мав змогу призбирати собі книжки, то звертав увагу на українську класику. Змолоду любив читати твори Степана Васильченка. Кілька разів перечитував новели Василя Стефаника, якого Анатоль вважав великим письменником.
Як відомо, починав Шевчук писати вірші. Шукав собі власні напрямки. Твори радянських письменників мало що давали йому, бо в них він бачив багато фальші. Українська і світова класика показали йому, як треба було розробляти якусь тему.
Вчителів у школах вважав радянськими вчителями й ніколи не інтелігентами. Інтелігентом вважав Бориса Тена, якого велика спадщина мала вплив на Анатоля. Якимсь дивом Борис лишився живим після жорстоких сталінських репресій. Тож і Шевчуку хотілося якось в поведінці і звичаях наслідувати його. Творчого впливу від Тена не було, бо Борис був поетом і перекладачем.
Анатолій Шевчук упокоївся 12 серпня 2015 року в Житомирі на 78 році життя. Було його похоронено 13 серпня на Корбутівському цвинтарі.
Павло Лопата
