На початку липня мені випала нагода ознайомитися зі спеціальним випуском «Гомону України». Серед багатьох змістовних публікацій особливу увагу привернула стаття професора-емерита Івана Яворського «Чому важливо пам’ятати дисидентів радянської України?». У своєму матеріалі автор, зокрема, згадав Бориса Антоненка-Давидовича та Надію Суровцову. Саме постать цієї непересічної українки, її незламна доля та трагічний життєвий шлях спонукали мене написати цю статтю, як ще одну данину пам’яті жінці, яка стала жертвою сталінського терору, але не втратила людської гідності та вірності своїм переконанням.
Надію Суровцову заарештували 1927 року. Без суду її ув’язнили й відправили на заслання, де вона перебувала до 1954 року. Вона була однією з тих, хто зазнав жорстоких переслідувань і тортур у сталінських тюрмах. Без жодних підстав для арешту її вирвали з нормального життя, відірвали від родини, а її ім’я несправедливо затаврували ганьбою, як злочий проти неї. На сторінках 17-томної «Української радянської енциклопедії» не знайшлося місця навіть для згадки про Надію Віталіївну. Її життєвий шлях не визнала і Спілка письменників України.
1896 року народилося в Києві, на Подолі, біляве дівчатко, котре назвали – Надія. Того ж часу жандарми влаштували обшук, перетрусили шафи й скрині а дрібним шматтям, а батька маленької Надійки, студента юридичного факультету Київського університету, вислали на заслання. Донечка з матір’ю, яка вчителювала в Маріївській гімназії, залишилися самі. Жили вони на Великій Підвальній у будинку заможної хрещеної матері Надії.
Згодом батька, через хворобу очей і на прохання дружини, відпустили з тюрми. У київський період у родині розмовляли переважно російською мовою, але в бабусі на Полтавщині Надійка спілкувалася українською.
У 1903 або на початку 1904-го року родина переїхала до Умані. Там Надія здобула семирічну гімназійну освіту, а згодом вступила на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, де навчалася до 1917 року. Батько наполягав, щоб донька здобувала освіту в Києві, однак вона твердо стояла на своєму, кажучи: «Ну і що, дочка буде жити без вищої освіти?». У цьому її підтримала мати, яка всіляко сприяла навчанню доньки.
Після Лютневої революції 1917 року Суровцова повернулася до Києва, де працювала в Центральній Раді, а за часів Гетьманату — в секретаріаті Міністерства закордонних справ. 31 грудня 1918 року разом із представниками дипломатичної місії тодішнього уряду України вона емігрувала до Австрії.
У Відні Надія Суровцова закінчила філософський факультет університету і, захистивши дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності», здобула науковий ступінь доктора філософії. Деякий час працювала викладачкою у Віденській сільськогосподарській академії. В еміґрації вона брала активну участь у діяльності «Міжнародної жіночої ліги миру і свободи» у Відні, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашинґтоні. Певний час очолювала й виконувала обов’язки секретаря комітету «Голодуючим України».
У 1924 році Надія Суровцова відвідала США та Канаду, де виступала з промовами на численних мітингах. Про цю поїздку згадував Петро Кравчук у 1970-х роках. Він писав: «Надія перейшла повністю на комуністичну платформу і, повернувшись зі США, вступила до лав Австрійської комуністичної партії. Перекладала твори Володимира Ілліча Леніна для видавництва “Малік”. Перекладала художні твори Василя Стефаника, Володимира Короленка та інших письменників і видала книжку “Українські народні казки”. Десятки статей і новел з’явилися в журналах “Робітниця” у Вінніпезі, “Нова громада” у Відні, “Українських щоденних вістях” у Нью-Йорку та “Робітничій газеті” у Відні».
У 1925 році Надія Суровцова повернулася спочатку до Москви, а згодом до Харкова. Працювала в Народному комісаріаті закордонних справ. Одночасно опрацьовувала матеріали для книжки, яку планувала підготувати спільно з істориком Дмитром Багалієм. Одного дня вона вирушила по ґроші, а саме гонорар який мала отримати у Державному видавництві України (ДВУ) за раніше здані переклади. По дорозі зустріла Бобку Козловського, який наказав їй негайно зайти до Євгеньєва — начальника контррозвідки.
Коли Надія увійшла до його кабінету, той сказав: «По речі ми пошлемо, їх принесуть. А ви — заарештовані. Зараз разом із вами поїдуть до вашої квартири.» Так, без жодних пояснень і без будь-якої провини, розпочався один із найтрагічніших періодів у житті Надії Суровцової.
Через деякий час Надію перевезли до добре знайомого їй будинку в самому центрі Харкова. Вона й не підозрювала, що в ньому містилася в’язниця. Звідти двоє молодих військових доправили її на вокзал. Надвечір вони поїздом вирушили до Москви. Там прибули на Луб’янку, 2. (Це адреса будівлі органів держбезпеки в Москві, колишній комплекс НКВС-КДБ, а нині ФСБ Росії.) В одній із кімнат жінка провела особистий обшук Надії. Навколо панувала гнітюча тиша. У тій тиші причаїлися мука і страждання Надії Суровцової. Розмовляти було заборонено.
Життя тривало, але для Надії воно змінилося назавжди. Вона була молодою, лише 31-річною, сповненою сил і надій. Здавалося, що після повернення на Батьківщину перед нею відкривається новий етап життя, однак доля розпорядилася інакше. Доводилося терпіти. Їй дозволили написати листа до матері. Потім почалися нескінченні допити, найчастіше — перед світанком. Минали дні за днями, одноманітні, нудні й сірі, тужливі та сповнені тривоги, хоча часом спогади про минуле приносили бодай короткі хвилини душевного полегшення.
Тривалий час вона перебувала у в’язниці без вироку і без суду. Згодом їй оголосили вирок згідно зі статтею, за сфабрикованим обвинуваченням у польсько-німецькому шпигунстві Надію Суровцову засудили до п’яти років ув’язнення. Після вироку її мали перевести до Бутирської в’язниці, так званої «Бутирки». Перед відправленням, з дозволу слідчих, відбулося коротке побачення з матір’ю. Мати передала доньці в дорогу високі черевики, чайник та інші найнеобхідніші речі.
В дорозі до Бутирки в автомобілі разом із нею їхав італієць-арештант, з яким Надія зуміла порозумітися. Бутирська в’язниця була переповнена: численні камери займали жінки. Тут вона отримувала мізерний пайок — кавалок хліба, трохи цукру, баланду та кашу на обід, і таку саму кашу на вечерю. Серед ув’язнених були жінки різного віку й походження, навіть монахині та ігумені, яких ув’язнили після закриття монастирів.
Поступово Надія звикала до повного відчуження від бурхливого і кипучого життя, яке так раптово обірвалося в московських казематах. Своє ув’язнення вона сприймала як випробування і водночас як форму протесту проти несправедливого таврування її ворогом радянської влади. Вона дійшла висновку, що єдиною можливою формою політичного спротиву для неї було вижити.
Своєрідним подарунком долі стало для Надії спілкування із сусідом-тюрком, слова якого вона день у день занотовувала до власного словника. Підтримкою були й розмови з українцем, заарештованим у справі Української автокефальної православної церкви. Проминали літа, осені, зими й весни, минали роки. Харчування ставало дедалі гіршим, посилки надходили все рідше, а після смерті найріднішої матері зупинилися зовсім. Настали особливо важкі роки. Здоров’я Надії Суровцової погіршувалося, сил ставало дедалі менше. Проте вона була змушена пройти тяжкий шлях заслання на Сибір — Архангельськ, Вологду, Іркутськ, Колиму, Нижній Сеймчан та інші місця, де провела ще довгі роки свого життя.
Так минали десятиліття, відібрані сталінським режимом. Проте навіть у найважчих умовах Надія Суровцова не втратила людської гідності, віри у власні переконання і сили духу. Її доля стала одним із багатьох трагічних прикладів нищення української інтелігенції в добу сталінського терору та нагадуванням про те, якою дорогою ціною українці платили за право залишатися собою.
Павло Лопата
