Юрій Щур
Українське місто Маріуполь вже три роки як відоме в усіх закутках нашої планети. Героїчна оборона міста від росіян та геноцидні злочини останніх змусили тисячі пар очей уважно слідкувати за безпрецедентними подіями.
Під час Другої світової війни, особливо в роки німецької окупації, на території сучасної Донецької області діяло досить потужне підпілля Організації українських націоналістів. До ОУН тут належали і українці, і російськомовні українці й росіяни. Зрозуміло, що з поверненням совєтської влади, її спецслужби проводили досить серйозну боротьбу проти націоналістів. Не зважаючи на це, ідеї ОУН досить глибоко пустили своє коріння й антисовєтська боротьба тривала ще наприкінці 1940 – на початку 1950-х років. Яскравий приклад для цього – діяльність організації «Свобода праці» у Маріуполі.
У липні 1949 року у м. Маріуполь Донецької області (тоді – місто Жданов Сталінської області) в середовищі молодих робітників заводу «Азовсталь» виникла організація «Свобода праці» (загалом по справі проходило 15 осіб). Усі учасники організації були випускниками шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗУ).
Основне завдання організації полягало у боротьбі проти совєтської влади, зокрема шляхом створення підпільної антисовєтської організації, дискредитації совєтських органів влади та здійснення терактів над совєтським та партійним активом.
Розраховуючи, що найближчим часом розпочнеться війна між Західними союзниками та СССР, учасники організації мали намір перейти на нелегальне становище й створити збройний відділ для боротьби проти совєтської влади. Вони розраховували отримати зброю від підпілля ОУН, спільно з яким планували вести боротьбу за самостійність України.
Керівником організації був уродженець Київщини Віталій Середюк (1928 року народження). Протягом серпня-вересня 1949 року він встановив зв’язок із робітниками заводу «Азовсталь» Іваном Рудєм та Василем Тарасюком, які проживали у гуртожитку. Пізніше до них долучилися й інші робітники «Азовсталі», які приєдналися до підпільної організації.
У лютому 1950 року кожен член організації кров’ю підписав клятву-присягу, у якій зобов’язувався боротися з совєтською владою та більшовицькою партією.
Середюк особисто розробив статут та схему устрою організації. У статуті, зокрема, зазначалося: «Член організації зобов’язаний керувати підготовкою націонал-демократичного уряду, який би відстоював національні інтереси широких мас українського народу».
Вступаючи до організації кожен новак мав написати свою біографію, отримати дві рекомендації від діючих членів організації й прийняти клятву.
Структура організації передбачала наступні керівні органи:
- Голова (Середюк), що здійснював загальне керівництво;
- Секретар організації (Деревянко);
- Відділ агітації та пропаганди (Рудь);
- Воєнний відділ (Харченко), який мав займатися відповідною підготовкою членів організації, а після переходу на нелегальне становище керівник відділу мав керувати збройною боївкою;
- Юридичний відділ (Зброй), керівник якого мав завдання розробити кримінальний кодекс, а після переходу на нелегальне становище виконувати обов’язки прокурора, розглядати справи захоплених совєтських працівників й оголошувати вироки.
Після переходу на нелегальне становище, при керівному органі «Свободи праці» планувалося створити також відділ контррозвідки.
Організація «Свобода праці» також мала свій герб – тризуб, прапор, печатку, членські квитки. На останніх, розроблених особисто Середюком, було зображено стилізований тризуб на фоні сонця, під ним два перехрещених прапори червоного кольору, верхівка яких була жовто-блакитною; між древками прапорів знаходився символ праці – серп та молот. На другій сторінці під гаслом «Трудящі всіх країн єднайтеся!» було позначено «Членський квиток спілки «Свобода труда», його №, прізвище, ім’я та по батькові, підпис голови спілки, особистий підпис члена та дата видачі.
У квітні 1950 року Середюк дав вказівку учасникам організації взяти чергові відпустки на заводі й виїхати до місця проживання своїх батьків, а потім зібратися у селі Шельпахівка Христинівського району Черкаської області у Рудя, звідки усією групою перейти до лісу для діяльності збройного відділу.
Рудь і Денисенко за завданням Середюка виїхали до Гайсинського району Вінницької області, де мали завчасно підшукати місце для укриття членів організації.
Зброй виїхав до тодішнього Ладижинського району Київської області (з 1954 року – у складі Черкаської області, ліквідований 1959 року). Йому на зберігання було передано усі документи організації. Крім того, він отримав завдання вирізати із гуми шрифт для друку антисовєтських листівок. Він же мав встановити місцезнаходження каси, де зберігалися значні суми грошей у якомусь колгоспі, або совєтській установі, з метою їх реквізиції на потреби організації.
Після виконання усіх завдань, Рудь та Зброй мали умовленим листом чи телеграмою повідомити Середюка й очікувати прибуття інших членів організації. Місцем дислокації повстанського відділу була обрана Вінницька область. Як пояснювали самі підпільники, на території області було мало військових частин й менша ймовірність провалу. Збройні акції планувалося здійснювати у Київській області, уродженцями якої були більшість з членів «Свободи праці».
Ці наміри реалізувати не вдалося. Нам нажаль невідомі обставини, за яких була викрита молодіжна антисовєтська організація. Зауважимо лише, що Управління МГБ Сталінської та Вінницької областей спільно провели арешти по справі, внаслідок чого станом на початок літа 1950 року «Свобода праці» перестала існувати.
Вже під час розслідування по справі, слідчими й агентурно-оперативними діями, вдалося встановити, що Рудь й Тарасенко в антисовєтському дусі було оброблено ще деяких працівників «Азовсталі», які готувалися до залучення в організацію. Мова йде про п’ятьох колишніх учнів ФЗО у Маріуполі: слюсаря механічного цеху Кіфаренка, машиніста електрокрану доменного цеху Метановського, підручного сталевара Батюка, слюсаря Гарькавенка й токаря рельсобалочного цеху Бондаренка. Усі вони знали про існування «Свободи праці» й підтримували зв’язки з її учасниками, а Кіфаренко, Бондаренко й Гарькавенко вже дали згоду на вступ до неї. Тут необхідно зауважити, що з вказаних п’ятьох симпатиків організації по справі були заарештовані лише два – Кіфаренко й Батюк.
Рішенням Воєнного трибуналу до смертної кари (розстрілу) були засуджені Середюк, Рудь та Дерев’янко. По 25 років виправно-трудових таборів отримали Тарасюк, Зброй, Добрянський, Качан, Здорьєв, Денисюк, Харченко, Мотуз, Рахнянський та Кіфаренко. Батюк та Гейсман отримали по 8 років таборів.
Діяльність «Свободи праці» яскравий епізод у історії українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині початку 1950- років. Яскравий, проте не єдиний. Мережею осередків та організацій було охоплено багато областей України по обидві сторони Дніпра.
