18 вересня – 120 років з дня народження Федора Вовка – Івана Вовчука, українського громадського і політичного діяча, віце-президента Української Головної Визвольної Ради, члена Проводу Організації Українських Націоналістів.
Народився Іван Вовк в бідній селянській родині. У 1926 році закінчив Харківський університет і працював співробітником науково-дослідного інституту рослинництва в Харкові. Потім працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант», директором школи на Харківщині.
Влітку в 1936 р. він переїхав з родиною до м. Нікополь Дніпропетровської області. Його дружиною була вчителька Єлизавета Шкандель. Подружжя виховувало сина Вадима, 1926 року народження.
У Нікополі Федір Вовк був призначений директором новозбудованої середньої школи № 9. Під його керівництвом було організовано навчально-виховний процес та позашкільну роботу на високому рівні.
Під час німецько-совєтської війни долучився до українського націоналістичного руху. Це відбулося після знайомства з членами Південної похідної групи ОУН-р Миколою Климишиним та Уляною Дидою-Целевич. Останні вже знали з розповідей вчителів, які проживали на Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь, що тут живе директор школи, свідомий українець Федір Вовк. Вони розшукали його й запропонували влаштуватися на роботу до Нікопольської районної управи на посаду керівника сільгоспуправи. Українське підпілля потребувало кадрів, інтеґрованих до органів влади.
У жовтні 1941 року Федір Вовк брав участь у створенні товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка у Нікополі. Досить потужна робота просвітян була перервана влітку 1942 року, коли Товариство було заборонено німецьким гебітскомісаріатом.
У націоналістичному підпіллі Федір Вовк відповідав за діяльність ОУН на території Нікопольського району, був тереновим провідником. Підтримував зв’язок з Нікопольським окружним провідником ОУН «Тимошем» і крайовим провідником ОУН Південно-східних українських Земель Василем Куком («Лемішем»).
Федір Вовк сприяв створенню восени 1941 року Нікопольської аґрошколи, де навчалося до 300 юнаків. Також він організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі в промисловій артілі. Крім того, за допомогою спільників, таємно приховував частину хліба для населення й сприяв переховуванню молоді від вивезення до Німеччини. За таку діяльність був заарештований ґестапо за підозрою в саботажі, але після тортур – відпущений.
Восени 1941 року Федір Вовк разом зі своєю дружиною, за допомогою вчительки Мізіної, врятували від розстрілу вчительку Сару Бакст, її матір і двох синів, їх переховували певний час у Нікополі, а потім їм організували перевезення в безпечне місце. У 1998 році національний інститут «Яд Вашем» Ізраїлю присвоїв усім трьом рятівникам звання «Праведники народів світу».
У жовтні 1943 р. у зв’язку з викриттям німецької службою безпеки підпілля ОУН в Нікополі, Федір Вовк з сім’єю та групою молодих членів ОУН виїхали, під виглядом біженців, до Західної України. На Галичині Вовк підтримував зв’язки з керівництвом ОУН, командуванням УПА та Ініціативним Комітетом зі створення представництва українського народу. Він отримав псевдонім Іван Федорович Вовчук, під яким жив на еміґрації до кінця життя.
Іван Вовчук взяв участь в організації та проведенні 11-15 липня 1944 року першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради, який відбувся в карпатських лісах біля с. Сприня Самбірського повіту. Під час Збору Івана Вовчука обрали третім віце-президентом УГВР.
У серпні 1944 р. Вовчук переходить на територію Словаччини, а після Словацького національного повстання – на територію Німеччини, де проживав у важких матеріальних умовах. Взимку 1945-1946 рр. перебував у таборі Карлсфельд близько Мюнхена. Виконуючи доручення ОУН, працював редактором часопису «Визвольна політика». Навесні 1946 року був одним із перших, хто ініціював відродження на еміґрації молодіжної організації націоналістичного спрямування – Спілки Української Молоді (СУМ).
За завданням Проводу ОУН Іван Вовчук у 1949-1950 роках працював Головою Центрального Представництва українських еміґрантів у Західній Німеччині, брав участь в роботі редколеґії мюнхенського тижневика «Українська трибуна».
У 1950 р. за завданням Проводу ОУН Вовчук переїхав до США. Стає редактором газети «Національна трибуна» (1950-1952 роки), а з 1953-го – очолив Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) як голова її Головної Управи. При цьому він залишався членом Проводу ОУН.
Іван Вовчук також очолив видавництво «Вісник» і однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діаспори та громадян іноземних держав про становище в Україні та боротьбу національно-визвольного руху за її незалежність.
Він був автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі і сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму у віснику «ООЧСУ». Брав участь в організації та проведенні масових суспільно-політичних акцій: 20-річчя Великого Голодомору в Україні (1953 рік), 100-річчя народження Івана Франка (1956 рік), 300-річчя перемоги української і татарської армії над московським військом під Конотопом тощо.
Протягом двох каденції Іван Вовчук був головою політичної Ради Українського Конґресового Комітету Америки (УККА).
У 1960-70-х роках професор Вовчук докладав зусилля в своїй політичній діяльності в двох напрямах: розкриття колоніальної політики московського керівництва кпсс і ссср щодо України. Готував численні статті, доповіді та виступи з цієї проблематики. Співпрацював з пресовими органами ОУН «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний Шлях».
14 травня 1979 року після важкої хвороби професор Іван Вовчук помер і був похований через три дні поблизу Піттсбурґу (США) на українському цвинтарі Святої Трійці. На його могилу Голова ОУН Ярослав Стецько поклав грудку землі з Канева, з могили Кобзаря.
«Смуга історії, яку переживає Україна, а з нею й ми, вимагає напруження нашого розуму, всіх духових сил і талантів, щоб у тому рості збільшувати свій моральний авторитет, здобувати престиж і гідно відстоювати своє місце під сонцем, пам’ятаючи, що для добра Батьківщини і національної спільноти мусимо діяти всією силою нашої любові» (Іван Вовчук). Написано понад півстоліття тому. Актуально й нині. Сьогодні, як ніколи.
