Адріан Кащенко народився 19 вересня 1858 р. на хуторі Веселий Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – с. Веселе Запорізького району й області). Його батько, Феофан, був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім’я Кащенків була великою — п’ятеро хлопців і чотири дівчини, усі здобули ґрунтовну освіту та добре виховання.
Андріан Кащенко три роки провчився у гімназії, а потім вступив до юнкерського училища. Однак військової кар’єри не зробив: прослуживши кілька років офіцером, вступив на дрібну службу в управління залізниці, був контролером у поїздах. Оселившись у Катеринославі (Дніпрі), одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав й старим батькам. У 1888 році померла мати й він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті.
Одного разу Андріан Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, однак з цього нічого не вийшло. Продавши власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч, гроші він поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось йому далі тягнути лямку контролера. Керівництво перекидало його з місця на місце: спочатку – в Перм, згодом – у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе – головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава.
Восени 1917 року Андріан Кащенко приїхав до Києва. Після перенесеного інсульту, письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Однак, на пенсію його «не відпустили»: молода українська республіка потребувала таких сумлінних працівників, як Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям.
Протягом 1917-1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Написаного у попередні роки ним було дуже багато, однак імперська цензура не пропускала «шкідливі» для неї твори до друку. Ряд творів навіть після революції 1905-1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.
Одразу після Лютневої революції 1917 року в росії, коли зникли перепони на шляху друкованого слова, письменник організував «Українське видавництво А. Кащенка у Катеринославі». Він був не лише організатором, але й головним працівником цього видавництва. Відповідно, й значну частину продукції видавництва становили історичні повісті самого Кащенка
Не маючи звички щадити себе на роботі, письменник і тут працював на межі. Хвороба знову звалила його й останні півтора року життя він був прикутий до ліжка. Помер Адріан Кащенко 16 березня 1921 року. Був похований на престижному Севастопольському цвинтарі (назва його походить від поховань воїнів Кримської війни 1854-1855 рр., які померли у Катеринославі). Після Другої світової війни «вдячні» нащадки зруйнували цвинтар і перетворили його на Севастопольський парк. Могила Андріана Кащенка була при цьому знищена.
В роки сталінського культу та брежнєвського застою на книги Кащенка було накладено категоричне табу. Він оспівував славне минуле, часи козаків й гетьманів, роки боротьби за українську державність. Все це розцінювалося совєтами як прояв «буржуазного націоналізму». Повернення його спадщини до українського читача в Україні відбувається з кінця 1980-х років.
Перу Андріана Кащенка належать оповідання «Запорожська слава», «На руїнах Січі», «Мандрівка на пороги», повісті «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» тощо. Також він створив ґалерею портретів національних героїв України у творах: «Над Кодацьким порогом» (Про гетьмана Івана Сулиму); «Гетьман Сагайдачний», «Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя». Найкращим серед творів Кащенка по праву вважається книга «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове».
