ЗНАНИЙ І НЕЗНАНИЙ МАЕСТРО КОШИЦЬ

З народними переказами донеслася до нас леґенда про українця та пісню, вірніше про день, коли Бог роздавав народам таланти. Пішов до Бога за талантом і українець, але згідно з версією цієї леґенди, записаної від жительки Вінніпеґу Стефанії Зеневич, він спізнився. Набравшись відваги, з прихованою надією він все-таки приступив до Всевишнього. Вислухавши його прохання, Бог докірливо промовив: «Tи спізнився! Я вже пороздавав всі таланти… Залишилась лише пісня, то я подарую тобі пісню…».

Цілком можливо, що з того часу люди й почали вживати вислів «талант від самого Богa», а Україна прославилася на весь світ своєю піснею, її творцями та співаками. Одним з тих, до кого у повній мірі можна віднести цей вислів, є видатний дириґент, композитор, етнограф та аранжувальник Олександр Кошиць (1875-1944). Саме він понад століття тому, подорожуючи разом з Українською Республіканською Капелою країнами Європи й Північної та Південної Америки, підніс українську народну пісню до вершин її майстерності та краси і ознайомив з нею світ…  

Цікавитися українським пісенним фольклором Олександр Кошиць почав ще на Київщині, у селі Тарасівка Звенигородського повіту. Саме в Тарасівці, а не на Кубані, як подають окремі інтернетні джерела, майбутній маестро вперше почув і на все життя полюбив рідну пісню. Тут він почав записувати пісні, які співала мати разом з дочками, наймичками та жінками, які збиралися в їхній хаті шити-прясти… Про такі дні він пише у своїх «Спогадах»: «Пісня ллється не голосно, лагідно і надає такої утульности (затишку) хаті, що й сказати не можна. Я лежу на лежанці та раюю». Ця та інші цитати та влучні вирази із виданих у Вінніпеґу «Спогадів» O. Кошиця та його щоденникової книги «З піснею через світ» свідчать про те, що він мав винятковий не тільки музичний, а й письменницький дар.

Під впливом народної пісні усе, що бачив і де був, почало асоціюватись з певними мелодіями, які збереглися в його пам’яті на все життя. Йому часто вчувався «церковний спів» сільського дяка Пилипа Олександровського, голосом якого майбутній маестро захоплювався ще з дитинства. Це був спів «найвищого ґатунку», в якому «…освітлювався органічний зв’язок … з народною піснею». Його спів вабив сільську молодь, тягнув на крилос, звідки мелодія повінню розливалася морем звуків: «… це була повінь, яка бушувала, то зливаючись іноді в унісон», то розбиваючись п’яти-шести голосовими акордами, «мов хвилями об ґранітну стіну Пилипового голосу… Ці співи не можна забути…».

Інтерес Олександра Кошиця до хорової музики зростає в роки навчання у Богуславській бурсі, де він «почав тихенько компонувати». Ставши студентом Київської духовної семінарії, яку захоплено називає «природною консерваторією», Олександр продовжує записувати народні пісні, а також аранжує та виконує їх з товаришами. Навчаючись в семінарії, він відчув у собі ще й «дириґентський хист».

На ті роки припадає знайомство юного етнографа з Миколою Лисенком. Коло музичних інтересів Кошиця розширюється в роки навчання у Київській духовній академії, де він дириґував академічним хором і почав цікавитися старовинною церковною музикою.

В роки навчання в Академії сталися значні зміни в особистому житті О. Кошиця, що він називає «першим і необдуманим кроком». Це було знайомство з молодою, дуже вродливою дівчиною Варварою Попóвою, що привело його до шлюбу «невдалого, нещасного й скорботного». Це одруження, як згадує Кошиць, «скалічило його назавше», підірвало його «здоровя фізичне й сили душевні» та майже довело його до смерті. Він пише, що його душевні рани залишились відкритими, хоч від того часу минуло «…уже тридцять років і тої особи нема на світі…».

Не варто брати до уваги рядки статей, що після закінчення Київської академії Кошиць «замість ризи одягнув вишиванку і подався вчителювати в Ставрополь», або «…отримавши диплом Академії, О. Кошиць розпочав учительську діяльність».

Не одразу він подався у Ставрополь, та й не за своїм бажанням. Кошиць не уявляв себе ні вчителем, ні священиком, хоч і здобув науковий ступінь кандидата богослов’я. Він мріяв про музику, мріяв дириґувати академічним хором. Та в житті часто буває не так, як би хотілося…

До сімейних незгод у родині додалося ще й його призначення на посаду «Акцізного Контрольора» на цукроварню у село Нова Гребля Бердичівського повіту, де у 1902 році народився син Дмитро. Вся наука, усі «музичні мрії», як з болем у серці згадує Кошиць, «все пішло до чорта в зуби». Тут почалось його «злиденне життя, а з ним розчарування, сум, туга і одчай…». Він починає хворіти, стає байдужим… Обдумуючи наступний крок, він вирішує покинути це «прокляте місце» з надією, що «на новому місці, при нових людях …можна буде почати родинне життя наново». Але він помилився… 

З ослабленим здоров’ям від «родинного раю» Кошиць переїжджає вчителювати у місто Ставрополь на Кавказі, а згодом у Тифліс (Тбілісі). Лист від приятеля з повідомленням про вільну посаду вчителя співу у Київській духовній семінарії, яку пропонують йому, зробив цей період у його житті короткотривалим, як і його подружнє життя.  

Восени 1904 року Кошиць повернувся до Києва. Розлучення з дружиною, яка умисне приїхала з Петербургу «для остаточного словоговоренія» у Консисторії, змінило його життя до кращого. Після «душевних потрясінь і життєвої катастрофи» він ніби «знов найшов життя й нову молодість». Почуваючись «вільним козаком», він насолоджується життям та поринає у науку і працю, яка приносить йому задоволення. Кошиць вступив на клас композиції до Григорія Любомирського у Музичній школі М. Лисенка, де також вів клас хорового співу та дириґував хором. В 1910 році він успішно склав іспит з музичної композиції. З часом молодий митець стає одним з найвідоміших дириґентів українських хорів.

У 1917 році Олександр Кошиць очолив Музичну театральну комісію, на основі якої пізніше постало Міністерство мистецтв України. За часів Директорії Української Народної Республіки (УНР) йому разом із Кирилом Стеценком було доручено створити Українську Республіканську Капелу. Капелу було умисне сформовано для турне країнами Європи. Тим паче, що у Франції мала розпочати свою роботу Паризька мирна конференція, на якій «сильні світу цього» мали ділити кордони повоєнної Європи та вирішити «українське питання».

Ідея створення Капели належала очільнику уряду молодої Української Народної Республіки Симону Петлюрі, який добре знався на мистецтві і розумів його вплив на публіку. У книзі «З піснею через світ» О. Кошиць так описує день, який змінив його життя назавжди:

«1-го січня 1919-го року на святі 25-літнього ювілею М. Вороного С. В.  Петлюра, вітаючись зі мною, сказав: «Олександре Антоновичу! Заберіть із собою Стеценка (Кирило Стеценко – тодішній голова Музичного відділу при Міністерстві мистецтв, Олександр Кошиць очолював етнографічну секцію) і приходьте до мене завтра, – є важні справи… На авдієнції Петлюра … сказав: «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капеля, а то, – добавив жартуючи, – “розстріляю”…» («З піснею через світ». Т. І, 1986. – С. 9).

На Капелу під орудою дириґента Олександра Кошиця покладалася важлива культурна й політична місія: ознайомити Європу з незалежною Україною та донести одурманеній московською пропаґандою європейській спільноті, що Україна – не росія, що Україна – незалежна держава, народ якої має право на окреме культурне й політичне існування.

За своїм статусом Капела, згідно з законом УНР, стала урядовою інституцією з державною печаткою. До виконання культурного проекту Петлюри, який в його уряді не всі підтримували, були приєднані закордонні представництва Міністерства закордонних справ. «Робота укладання законопроекту про Капелю» (за яку «взялися не фахівці»), включно із укладенням кошторису, була «спішною й дуже трудною», наслідки чого, як пізніше згадує Кошиць, йому довелось «покутувати… впродовж п’яти років»…

Швидкий наступ російських військ перешкодив у завершенні справи формування Капели. Кошиць навпоспіх виїхав до Тернополя і згодом переїхав до Кам’янця-Подільського, куди Кирило Стеценко в надзвичайно важких умовах воєнного часу привіз неповний склад Капели, до якої набрав співаків з інших хорів, серед яких були навіть прихильники «єдіной і нєдєлімой».

У Кам’янці, де хор перебував з 14 лютого по 24 березня 1919 року, було набрано необхідну кількість хористів і велася підготовка до турне: підбирався репертуар, Кошиць із своєю помічницею Платонідою Щуровською проводили репетиції (співанки), хористи вчилися французької мови тощо. Кошиць згадує, що у першому складі хору «справжніх голосів було не більше 25-30». Він ніколи й не думав, що йому прийдеться «виставляти українське мистецтво перед Європою з “реквізиторшами”, “машиністками”, “кооперативними баришнями”, “театральними кур’єрами”, “мірошниками”, “просто дизертирами”, “родичами”, “приятелями” і другою публікою, що нічого спільного з хоровим співом не мала! Приходилось усіх цих людей злити в одно ціле, яке могло б називатися “хором”. Я не розумію, як мені це далося» («З піснею через світ». Т. І. – С. 56).

Доречно згадати, що з нагоди 30-ї річниці відновлення Незалежності України на залізничному вокзалі міста, звідки й почався нелегкий шлях Капели у Європу, встановлено меморіальну дошку з наступним текстом: 

«24 березня 1919 року від залізничного вокзалу Кам’янця-Подільського вирушила в  світове турне із культурною дипломатичною місією, за наказом Голови Директорії  Української Народної Республіки Симона Петлюри, Українська Республіканська Капела під орудою Олександра Кошиця, підкоривши 17 країн Європи, Північної та Південної Америки, і принесла всесвітню славу відомому твору «Щедрик» українського композитора Миколи Леонтовича» («Будьте щедрими для ,Щедрика’»!/ Подолянин.

Галина Кравчук – автор, дослідниця історії українських поселень в Канаді, член Управи місцевого відділу Ліґи Українців Канади (м. Вінніпеґ,

Канада)