Жовтий Клин: історія боротьби за свободу й мову

Борис Гунько

Жовтий Клин є величезною історичною областю Надволжя, на території якої протягом кількох століть відбувалося поступове розселення українців. До складу цієї землі входять Астраханська, Волгоградська, Саратовська, Самарська, Ульянівська області, окремі райони Пензенської області, Татарстану, Башкортостану та Мордовії. Разом із Малиновим Клином (Кубань), Сірим Клином (Омська, Новосибірська області), Зеленим Клином (Далекий Схід), Жовтий Клин формує комплекс українських етнічних територій усередині так званої «російської федерації».

Перша хвиля українського заселення Надволжя була пов’язана із зовнішньою політикою російського царизму в XVII столітті. Великі межі південної околиці московської держави необхідно було зміцнити серією рубежів захисту від набігів із боку Дикого поля різних кочових народів, які завдавали серйозних збитків феодальній економіці та сповільнювали плани московських царів щодо територіальної експансії на схід. Саме тому на Надволзькій землі вперше з’являються козаки-українці, яких у цьому регіоні називали «черкасами» (не варто плутати черкасів із черкесами, одним із численних народів Кавказу). Однак участь черкасів у житті Надволзького регіону не набула подальшого розвитку. Частина з них була асимільована російським населенням, а частину держава відправила на службу в прикордонні регіони імперії.

У другій половині XVIIІ – на початку ХІХ століття на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода (нині місто Енгельс). Нова та найпотужніша хвиля української колонізації Надволжя починається в середині XIX століття. На території регіону з’являються сотні нових населених пунктів, які започатковують вихідці з Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Харківських губерній.

Переселення часто мало сімейний і общинний характер. Багато українців вирушали до Надволжя цілими селами, щоб зберегти звичний спосіб життя, традиції та мову. Однак навіть за таких умов переселенці стикалися з численними труднощами: адаптацією до нового клімату, боротьбою з хворобами, нестачею інфраструктури, негативним ставленням місцевих російських чиновників до української культури.

Українське переселенство в Надволжі кінця XIX – початку XX століття можна розглядати як одну з форм боротьби за збереження національної ідентичності та гідних умов життя. Ця боротьба не була політичною у звичному розумінні: вона розгорталась у сфері побуту, праці, культури та освіти. Надволзькі переселенці стикались із суворими природними умовами: нестачею води, бідним ґрунтом, відсутністю необхідної інфраструктури. Наприклад, у Новокиївському поселенні (Пензенська область) мешканці відчували незручності через віддаленість храму, училища та інших необхідних установ. Українці, опинившись у Надволжі, розуміли, що українська освіта стає ключовим елементом виживання та розвитку громади. Вони активно домагалися відкриття церковно-парафіяльних шкіл, найчастіше власним коштом, і всіляко підтримували освітні ініціативи. Ці зусилля відбивали їх прагнення зберегти як економічну, так і культурну незалежність, попри тиск російських чиновників.

У суспільно-політичному житті ситуація відрізнялася. Політичних організацій українського народу на території Надволжя не було. Єдиною можливістю захисту української мови та традицій було збирання фольклору. У цьому процесі значну роль відіграли Данило Мордовець (Мордовцев) та Микола Костомаров. Діяльність Мордовцева та Костомарова була спрямована на те, щоб дати українцям у Надволжі усвідомлення своєї національної належності та зміцнити їхній зв’язок із рідною культурою. Кульмінацією їхньої співпраці стало видання у1859 році в Саратові збірки під назвою «Малоросійська літературна збірка».

Після російської революції 1917 року серед українців Надволжя розпочалося політичне та культурне відродження. Згодом цей рух зосередився на боротьбі за українізацію, яка стала до кінця 1920-х років важливою частиною соціалістичних перетворень у регіоні. Однак цей процес супроводжувався гострим протистоянням, як усередині місцевого українського суспільства, так і із зовнішніми силами, які прагнули обмежити розвиток української культури та мови. Однією з ключових труднощів українізації стала протидія місцевої влади та вчителів, схильних до впливу великодержавного російського шовінізму.

Українізація включала широкий спектр завдань: переведення шкіл на українську мову, створення українських театрів, музеїв, газет. Однак, через відсутність системного підходу та брак кадрів процес відбувався повільно. У 1929 році в Нижньоволзькому краї було ухвалено рішення перевести всі українські школи повністю на рідну мову, організувати курси для вчителів-українців та відкрити українські відділи в педтехнікумах та університетах. Однак, ця програма зіткнулася з нестачею навчених спеціалістів та небажанням деяких партійних організацій виділяти українців як окрему національну групу.

На жаль, цю політику так і не було повною мірою реалізовано. У 1932 році в ході репресій проти «українського буржуазного націоналізму» почалася повсюдна відмова від українізації. Українські школи стали переводити на російську мову, культурні установи закривали чи трансформували на загальнорадянські. Політика українізації піддалася критиці як така, що нібито сприяє розпалюванню націоналізму. Особливо це виявилось у Надволжі, де українські освітні установи було знищено практично повністю. Попереду були суворі роки. Але український народ виніс усі поневіряння.

Нове відродження надволзької української громади розпочалося вже в 1990-ті роки. Але й воно виявилося, на жаль, недовговічним. Крах пізньорадянського тоталітаризму дозволив на деякий час українському національно-культурному руху всередині Росії вийти з пригніченого становища. Починають виникати різноманітні земляцтва, просвітницькі організації, культурні автономії українців у регіонах. У великих містах з’являються українські бібліотеки та культурні осередки. Однак, загальна негативна соціально-економічна ситуація в Росії, повзуча русифікація й масовий переїзд українців на свою історичну батьківщину сприяли тому, що загальна чисельність українського населення в Росії зменшилася з 4 мільйонів осіб до 800 тисяч на початку 2021 року. Звичайно, сюди необхідно додати й досить велику кількість змішаних родин, а також невелику громаду русинів, яких російська влада вважає не субетносом українського народу, а окремою нацією. Проте факт залишається фактом, кількість українців у Росії поступово зменшується, хоч і на сьогодні залишається досить великою.

Найважчий час для українських земляцтв настав у 2020-ті роки. З-понад десяти регіональних українських організацій у Надволжі, що існували на кінець 2010-х років, на сьогодні продовжує активно функціонувати (публікувати пости в соціальних мережах, проводити публічні заходи) лише дві організації: у Самарській області та Татарстані. Основна причина збереження цих організацій – повна лояльність чинному курсу російської державної політики, відсутність будь-якої опозиційності та елементарної незалежності від регіональних адміністрацій.

Так, наприклад, український національно-культурний центр «Промінь» у Самарській області випускав тексти із закликом брати участь у так званих виборах президента Росії у 2024 році, публікував матеріали органів державної влади на підтримку чергових роковин подій 2014 року на півострові Крим. Із заходів, спрямованих безпосередньо на збереження та популяризацію української культури, цей центр за останній рік організував кілька концертів української хорової пісні в низці населених пунктів Самарської області.

Аналогічно веде свою роботу «Об’єднана українська національно-культурна автономія» Республіки Татарстан, яка взагалі намагається не порушувати гострих політичних тем. Основним акцентом її роботи є проведення тематичних заходів, присвячених взаєминам між українським та татарським народами. Саме за підтримки цієї автономії минулого року в місті Нижньокамську пройшов відкритий конкурс на краще читання поетичних творів «Слово лунаюче, слово живе» на честь Тараса Шевченка та класика татарської літератури Габдулли Тукая. Крім того, татарстанські українці організовують і просвітницькі заходи про українського філософа Григорія Сковороду. А ось більш сучасних поетів, письменників та мислителів організація намагається ігнорувати. Це загальна тенденція для всіх українських організацій Росії, що «вижили». Далі Шевченка йти небажано.

Водночас необхідно розуміти, що діяльність цих автономій та земляцтв теоретично охоплює лише 6-7% населення країни. Мешканці інших суб’єктів РФ (зокрема й етнічні українці) на цей час практично не мають жодної можливості постійно брати участь у заходах, пов’язаних з українською культурою та літературою, українським театром, українською музикою. Причина цього полягає в тому, що переважна більшість українських організацій у Росії припинили свою роботу чи через відсутність лояльності, чи через яскраво виражену опозиційність, чи через страх регіональної влади перед самою концепцією української культури.

Цікавою в цьому контексті є доля організації «Кобза – українці Росії», сайт якої був і є одним із найвідоміших інформаційних ресурсів, присвячених діяльності українців Росії та Надволжя. У березні 2022 року сайт «Кобза» був заблокований для читачів у Росії, що різко знизило кількість переглядів на ньому на території цієї країни. Водночас, у керівництва цієї організації виникла проблема ще й зі створенням нових інформаційних матеріалів, оскільки фактично з 2022 року українська культурна робота в Росії стала вкрай складною. У цих умовах редакція ухвалила рішення про зміну назви сайту на «Кобза – українці діаспори». Інакше кажучи, тепер цей проект став присвячений українцям, пов’язаним із Росією, які проживають тепер за межами цієї країни.

Враховуючи все вищесказане, можна було б подумати, що така дискримінація російських українців якось компенсується їхньою активнішою підтримкою з боку некомерційних організацій інших держав, різних освітніх та культурних установ Європи та України. Однак, насправді, в переважній більшості випадків, усі інститути, усі європейські установи розглядають росіян незалежно від їхньої національної ідентичності. І тому під обмеження потрапляють і найчисельніший народ цієї країни, і народи, що в Росії перебувають під тиском. Це лише погіршує становище українців у Росії.

Насамкінець варто зазначити, що нині українська культура в Росії перебуває у вкрай важкому становищі. За подальшого розвитку кількість українських установ тяжітиме до нуля, а кількість людей, які вважають себе українцями, постійно падатиме. Цілком прогнозовано, що українська ідентичність може повністю зникнути у всіх чотирьох Клинах, а не тільки в Надволжі.