Lisovska&Vovk.Ikonostas Ukraiiny. book cover.jpeg
Lisovska Staryi dim v Salgesh, 1990.jpeg
Lisovska Vydinnia 1996 ikona na kameni.jpeg
Lisovska Divych vechir.jpeg
Lisovska Lada 1980.jpeg
Lisovska Avtoportret copy.jpeg
Lisovska Hutsulska Madonna copy.jpeg
Зоя Лісовська, одна з найбільше відомих і найстарша з українських мисткинь у Західній Европі відійшла у Вічність на сотому році життя 6-го липня 2026 р. в Женеві в Швайцарії. Вона родилася в Україні, але мистецьку освіту здобула вже на еміґрації і формувалася як творча одиниця поза межами батьківщини.
Народилася Зоя Лісовська 14 травня 1927 р. у Львові в родині мистців. Тато, Роберт Лісовський (1893-1982), визначний укаїнський графік, був учнем Юрія Нарбута, батька відродження української графіки на початку 20-го століття. Мати Стефанія Туркевич (1898-1977) була піяністкою і талановитою композиторкою. Малою дитиною Зоя жила в Берліні, де батьки студіювали, а відтак в Празі де тато був професором в Українській Академії Мистецтв, а мама працювала над докторатом з музикології у Карловому Університеті. Від 1934 року жила у Львові де ходила до Рідної Школи і на лекції фортепіяну у Василя Барвінського. Запізнала Віру Селянську, (пізнійше відому як Віра Вовк письменницю) ровесницю з якою зав’язала надзвичайну дружбу на все життя. З початком Другої Світової Війни коли москалі окупували Львів виїхала з родиною Селянських на Захід. В Дрездені разом з Вірою вчилася в німецькій ґімназії, захоплювалася мистецтвом і співом. Зимою 1945 року розсталася з Вірою коли переїхала до Відня до мами. Щоб уникнути совєтські репатріяційні комісії родина переїхала до англійської зони в Австрії, відтак до Італії, а згодом до Англії. В Лондоні Зоя одержала стипендію до Polytechnic School of Art. В 1951 році отримала National Diploma in Design, спеціяльність в ілюстрації та дістала першу нагороду за дереворит. Її дипломна праця у формі альбому ілюстрацій про Гуцульщину увійшла до архівів Міністерства Освіти Англії як особливий і кращий приклад кінцевої праці.
Коротко працювала на фабриці вітражів як дорадник шефа у виборі кольорів. Одержала стипендію від Єпископа Івана Бучка на студії в Академії Мистецтв у Римі в професора Роберта Меллі який подбав про продовження стипендії на ще три роки. Вивчала фреску, мозаїку, кераміку та емаль. Відновила знайомство з приятелем дитячих літ Олегом Нижанківським і переїхала до Женеви де одружилася. Олег був солістом Женевської опери. Зоя виграла конкурс для мецо-сопрано в оперному хорі і стала заробляти на прожиток музикою, народила двоє дітей – Ладу і Романа. Щойно після одержання горожанства дістала працю учительки мистецтва у державних школах де працювала 16 літ. Ввесь час рисувала і малювала.
Мисткиня черпала надхнення для творчости з щоденного життя, виступів в опері, довкілля, подорожей, української етнографії і фольклору та релігії. Крім фіґурних композицій малювала краєвиди, натюрморти і портрети. Від початків Зою Лісовську притягала українська тематика, як видно з таких картин як Троїсті музики (1953), Дівич Вечір (1960) та Жінка з Київщини (1991) де представлені традиції народного мистецтва і виступають персонажі в українських одягах.
Напрям у якім працювала Зоя експресіоністичний. Ціль мисткині передати атмосферу і переживання, схопити настрій чи рух, а не відтворити реальних, фізичний світ. Тому мисткиня не зупиняється на деталях, а концентрує увагу на ефектах барв і кольорових плям. Вона вміло володіє багатством красок і має надзвичайно чутливе відчуття нюансів кольорів якими будує форми і композиції, творить кольоровими мазками в противагу до ліній чи рисунку.
На особливу увагу заслуговує вишукана палітра часто в синіх і охрово-брунатних кольорах. Улюблений матеріял це ґваш на папері, водна фарба, але не прозора, як акварель, а більше подібна до темпери. Вона найкраще підходять творчому темпераменті мисткині, яка працює швидко, спонтанно та інтуїтивно, передаючи бачене і відчуте динамічними мазками пензля впевненої руки, як на приклад в Автопортреті (1980) та Лада (1980).
Зоя Лісовська також створила більше графічні картини тушем і акварелями в яких поєднувала релігійну тематику з українською, як на приклад в Мадонна зі соняшниками (1957) та Колядка (1957) де бачимо Богоматір з Ісусом на тлі дерев’яної церкви з банями. Її різдвяні картки, такі як Різдвяна Мадонна (1960) і Гуцульська Мадонна (1960) також виконані тушем де посилено виступає рисунок.
Відмінними від картин є ікони виконані на камені. Вони намальовані темперою. В більшості це своєрідні інтерпретації візантійсько-українських іконографічних типів і композицій. Переважають зображення Божої Матері, як Богородиця (1996), найчастійше з Ісусом як Видіння (1996). Змістом та композиціями це наче фраґменти старих малюнків на камяних плитках різної величини і форми. Репродукції ікон на камені бачимо на обкладинці і в тексті книжки поезій її посестри Віри Вовк Молебень до Богородиці (1997).
Праці мисткині також появилися в парі з поезіями Віри Вовк у таких книжках, як Меандри (1977), Іконостас України (1988 і 1991) і Жіночі Маски (1993).
Зоя Лісовська належить до трьох поколінь українських мистців родини Лісовських. Вона пішла слідами батька Роберта Лісовського. Її донька і внучка Роберта, Лада Аріяна Нижанківська Кукс також малярка. Спільні виставки „Трьох поколінь Лісовських” відбулися в Ню Йорку, Вашінґтоні та Філядельфії 1989 р.
Мисткиня виставляла свої твори в багатьох країнах на трьох континентах. Індивідуальні виставки відбулися в Мюнхені (1957, 1970), Ріо де Женейро (1960), Ню Йорку (1964, 1970, 1989), Торонті (1964, 1968, 1997), Чікаґо (1969), Філядельфії і Вашінґтоні (1989), Лондоні (1991), Львові (1991) і Женеві (1997).
Зоя Лісовська мисткиня з інтернаціональним визнанням. Її праці позначені своєрідним почерком, що визначає самобутність її творчости. Монографія Романа Яцева Зоя Лісовська. Джерела пристрасті вийшла 2018 р. у Львові.
На завершення цитую слова мисткині зі статті мистецтвознавця Романа Яцева зі Львова.
Музика й поезія невідлучно супроводжали мою малярську творчість. В перехрестях найрізнорідніших течій і мистецьких напрямків та у сприйманні своєї епохи, як жінка витворилось моє своєрідне кредо гуманізму наснаженого любовю до рідного.
д-р Дарія Даревич, історик мистецтва
Торонто
