До 120-річчя від дня народження видатної української письменниці, публіцистки та діячки визвольного руху
Українці вшанували 120-ту річницю від дня народження Олени Теліги – поетеси, публіцистки, громадської діячки та однієї з найяскравіших постатей українського національно-визвольного руху ХХ століття. З цієї нагоди представники Українського інституту національної пам’яті поклали квіти до її пам’ятника біля Бабиного Яру – місця, де обірвалося життя жінки, яка свідомо пожертвувала собою заради України.
Олена Теліга прожила лише 36 років, але залишила після себе приклад мужності, незламності та безкомпромісної відданості національній ідеї.
Майбутня поетеса народилася 21 липня 1906 року поблизу Москви в родині українських інтеліґентів. Її батько Іван Шовгенів був відомим інженером-гідротехніком, професором Київського політехнічного інституту, одним із організаторів водного господарства Української Народної Республіки, а згодом – першим ректором Української господарської академії в Подєбрадах. Мати, Уляна Шовгенів, походила зі старовинного українського священичого роду й працювала вчителькою.
У 1918 році родина переїхала до Києва, де Олена пережила драматичні події Української революції. Після поразки визвольних змагань батько змушений був емігрувати разом з урядом УНР, а дружина з донькою залишилися в більшовицькому Києві. Лише у 1922 році сім’ї вдалося возз’єднатися в Чехословаччині.
Саме еміграція стала для Олени Теліги часом духовного становлення. У Подєбрадах і Празі вона опинилася в колі української політичної та культурної еліти, познайомилася з Дмитром Донцовим, діячами Організації Українських Націоналістів, письменниками й митцями, які вірили у відродження незалежної України.
Тут вона зустріла й свого майбутнього чоловіка – колишнього старшину Армії УНР, бандуриста Михайла Телігу, який став її вірним супутником життя і розділив трагічну долю до останнього дня.
Попри досконале володіння кількома європейськими мовами, Олена свідомо творила лише українською. За життя вона написала всього 38 поезій та кілька десятків публіцистичних творів. Проте цей порівняно невеликий творчий доробок став справжнім явищем української літератури.
Її поезія поєднувала ніжність і силу, жіночність і внутрішню незламність. Недаремно літературознавці називають її творчість «пасіонарною любовною лірикою». Не менш сміливими були й публіцистичні виступи Теліги. Вона переконливо доводила, що українська жінка повинна бути не лише берегинею домашнього вогнища, а й активною творчинкою держави, культури та національного життя. Своїми поглядами вона значно випередила епоху, через що сучасники називали її «людиною з майбутнього».
Україна понад усе
Любов до Батьківщини визначила весь життєвий шлях Олени Теліги. В еміграції вона активно працювала в українських громадських організаціях та Культурній референтурі Проводу ОУН.
Коли в 1941 році розпочалася німецько-радянська війна, Теліга у складі похідних груп Організації Українських Націоналістів повернулася на українські землі. Спершу працювала у Львові та Рівному, а вже 22 жовтня 1941 року прибула до окупованого Києва.
У столиці вона очолила Спілку українських письменників, працювала в Українській національній раді та редагувала літературний журнал «Літаври». Попри німецьку окупацію, Теліга прагнула зберегти українське культурне життя, підтримати письменників і митців, які не втратили віри в незалежне майбутнє України.
Однак на початку 1942 року нацистська влада розпочала репресії проти українських патріотичних організацій. Було закрито газету «Українське слово» та журнал «Літаври», почалися масові арешти української інтелігенції.
Друзі неодноразово закликали Олену Телігу залишити Київ. Особливо наполягав на цьому Олег Ольжич, розуміючи смертельну небезпеку.
Проте відповідь поетеси стала одним із найвідоміших свідчень її життєвої позиції:
«Ще раз із Києва на еміграцію не поїду. Ми знаємо, що буде. І ми готові на те».
Після закриття українських видань німецька адміністрація запропонувала Телізі співпрацювати з підконтрольним окупаційній владі «Новим українським словом». Вона категорично відмовилася.
9 лютого 1942 року гестапо заарештувало Олену Телігу та її чоловіка Михайла під час засідання Спілки українських письменників. Михайло міг урятуватися – німці дозволили залишити приміщення тим, хто не був членом Спілки. Але він не захотів покидати дружину.
За кілька днів подружжя було розстріляне в Бабиному Яру. Найчастіше історики називають датою страти 21 лютого 1942 року.
Про них справедливо сказали:
«Вона померла за ідею,
а він – за неї».
Після відновлення незалежності України ім’я Олени Теліги повернулося із багаторічного забуття. У Бабиному Яру встановлено пам’ятний хрест і монумент на її честь, її творчість вивчають у школах та університетах, про неї написано книги й знято документальні та художні фільми.
Сьогодні, коли Україна знову веде боротьбу за свою свободу, постать Олени Теліги набуває особливого значення. Її життя стало прикладом того, що справжній патріотизм полягає не лише у словах чи творчості, а й у готовності відповідати за власні переконання до кінця.
Через вісім десятиліть після її загибелі слова, вірші й життєвий вибір Олени Теліги звучать напрочуд сучасно. Вона випередила свій час не лише як талановита письменниця, а й як жінка, яка довела: любов до України вимірюється не деклараціями, а готовністю пожертвувати найдорожчим заради її свободи.
Михайло Гуцман
