Юрій Щур
У вересні 2024-го у Торонто розгорівся скандал, географія якого була значно ширшою. Тоді українська громадськість, культурницькі та політичні діячі виступили проти показу в рамках Міжнародного кінофестивалю фільму російської журналістки про війну на території України. Не безпідставно документальну стрічку вважали заанґажованою і такою, що ретранслює саме російські наративи про так звану «спеціальну військову операцію».
Заради справедливості заначимо, що це далеко не єдиний подібний фільм. Таких в арсеналі російських бійців ідеологічного фронту – десятки, а то й сотні. І не лише про події останніх трьох років, але й про 2014-й, й про попередні роки, й про ХХ століття. І це ми не чіпаємо псевдоісторичні фільми, які стосуються «виключно російських» сюжетів.
Попри те, що росіянам не вдалося доcягти своєї прямої мети й окупувати українські землі протягом перших тижнів-місяців з дня початку повномасштабного вторгнення, вони вперто формують образ російського солдата – «борця із українським нацизмом», який звільняє росіян – «правильних» жителів українських земель. Зокрема, про штурм Попасної було знято художній фільм «Кращі у пеклі», а про бої у Маріуполі – «20/22». Окупація Луганська 2014-го відображена у фільмі «Сонцепек», а події на кримському півострові – у серіалі «Крим. 10 днів до Весни» тощо. Перераховувати усі «шедеври» російського «кіноштампування імені Ґеббельса» загалом немає жодної потреби. Досить навести вислів колишнього російського президента мєдвєдєва: «Ми маємо знімати фільми про наших героїв, звеличуючи їх подвиги. Знімати документалку й ігрове кіно. Знімати, щоб знали й пам’ятали. Пора. Настав момент».
Але насправді, він досить не ориґінальний. І сучасне звеличування російських вбивць й їх совєтських попередників є лише продовженням того, що було організовано за часів існування, здавалося, всесильного Комітету державної безпеки – КГБ (абревіатура за першими літерами назви російською мовою). Важко недооцінити роль, яку відігравав КГБ у системі зміцнення та збереження совєтського режиму в Україні. Завдяки розсекреченню документів спецслужб, оприлюднюється все більше документів про боротьбу з українським визвольним рухом як самого Комітету, так і його попередників. Зрозуміло, що раніше подібні матеріали мали на собі ґрифи цілковитої таємності й доступ до них мали одиниці.
Разом із тим, керівництво КГБ та компартії розуміли важливість популяризації історії «героїчних борців за власть совєтов», а особливо вплив цієї діяльності на підростаюче покоління та формування нового типу людину – «homo sovetiсus». Через те й з’являлися відповідні рішення, зокрема ХХV з’їзду компартії, постанови ЦК КПСС «Про заходи подальшого підвищення політичної пильності совєтських людей», «Про подальше покращення ідеологічної, політико-виховної роботи» й накази та вказівки КГБ ссср.
Основний наголос робився на просунення до засобів масової інформації пропаґандистських та контрпропаґандистських матеріалів, на створення літературних творів, кіно- та телефільмів, присвячених совєтським органам державної безпеки. Для підвищення ефективності такої роботи, зміцнення й розширення контактів з творчими організаціями, видавництвами й редакціями газет й журналів, радіо-, теле- та кіностудіями, групами творчих робітників (таких було всього 26), координації між усіма залученими особами тощо у КГБ було створено прес-групу на чолі із заступником голови КГБ УССР. Як писали КГБ-істи, до цієї групи увійшли «досвідчені керівні й оперативні співробітники, здатні глибоко й різносторонньо оцінювати літературні твори та сценарії кіно- та телефільмів, що надходили на розгляд та не допустити у публікаціях розголошення інформації, яка могла зашкодити інтересам безпеки совєтської держави».
У 1979 році співробітники КГБ також значну увагу приділили лекціям. Керівним та оперативним складом за планами партійних комітетів в трудових колективах й навчальних закладах було прочитано й проведено 74,162 лекції й бесіди про «політичну пильність» (для порівняння, у 1978 році – 46,485). Крім того, компартійним органам була надана методична допомога в організації 1,478 тематичних вечорів (у 1978-му – 1,043), 629 теле- та радіопередач (у 1978-му – 524), а також у підготовці до виходу на екрани двох художніх та п’яти документальних фільмів (у 1978 – 4). Крім того, відмітилися КГБ-істи у виданні 28 книг та 16 брошур (у 1978-му – загалом, 17) та публікації 2,676 статей (попереднього року – 1,869), які були направлені на «викриття антисовєтської діяльності західної буржуазії, націоналістів, сіоністів та церковників».
Аналізуючи загалом свою пропаґандистську діяльність, КГБісти виокремлювали основну тематику:
- Історія створення й діяльності органів ВЧК-КГБ, зокрема боротьба проти іноземних розвідок, нацистської окупації, українського націоналістичного підпілля. З цього напрямку було знято фільми «Спокута чужих гріхів» (антицерковний) та «Чекайте зв’язкового» (про червоних партизан) й опубліковано 16 публіцистичних та художніх творів. Серед останніх також була книга Тимофія Строкача «Наш позивний – свобода», а тематика творів загалом оберталася навколо подій Другої світової війни. На нашу думку, постать Строкача була обрана не випадково. Саме він під час війни був керівником Українського штабу партизанського руху, а потім очолював Управління щодо боротьби з бандитизмом й керував усією структурою МВД УССР. Коротше кажучи, мав величезний досвід боротьби з українськими націоналістами та загалом із проявами іншомислення.
- «Підривна діяльність закордонних спецслужб». З цієї тематики була написана п’єса, підготовлений теленарис, опубліковано 347 статті та підготовлено 164 теле- й радіопередачі.
- «Антисовєтська діяльність за кордоном сіоністів, релігійних організацій та церков». З останнього напрямку найбільше уваги КГБ-істи приділяли діяльності Української Греко-Католицької Церкви та її священнослужителів. Основним звинуваченням, таким що мало найбільше зачепити читачів, нав’язувалася думка про співпрацю УГКЦ з нацистською Німеччиною.
Окремо тут варто зупинитися на висвітлені діяльності українських націоналістичних організацій та груп. З цієї теми було відзнято документальний фільм «Гірке ехо», надруковано 6 книг та стільки ж брошур, серед яких «Прокляті народом» Кравченка та 6 випусків збірника «Пост імені Ярослава Галана». Крім того, опубліковано 1,247 статей та випущено 159 теле- та радіопередач.
Керівництво КГБ браво рапортувало керівнику ЦК КПУ Щербицькому, що така «просвітницька» діяльність дає свої плоди. Офіційно це називалося посиленням зв’язків органів державної безпеки з молоддю та робітниками. Насправді ж мова йшла про збільшення кількості доносів та анонімок. Зокрема, у 1979 році через приймальні КГБ пройшло 8,305 осіб, проти 4,917 у 1978-му. Листів же на адресу КГБ у 1979 році надійшло 16,425 (у попередньому році – 12,817). На підставі таких відвідувань приймалень та отриманих листів органами КГБ було заведено 26 справ оперативного обліку, 179 осіб піддано профілактиці, 6 осіб заарештовано. Ще 536 інформаційних матеріалів було надано до відповідних інстанцій. Також, «з допомогою суспільності попереджено 2,794 випадки назрівання неблагонадійної ситуації на важливих об’єктах народного господарства».
Зважаючи на такі успіхи, у 1980 році КГБ УССР планувало продовжувати подібну діяльність. В планах було відзняти 2 художні та 3 документальні кінофільми, надрукувати роман-трилогію, по 3 повісті, публіцистичні твори й брошури. Всі ці твори й далі мали, за задумом КГБ, посилювати вплив органів державної безпеки на населення України. За великим же рахунком, вони перш за все спрямовувалися на поглиблення розколу в українському суспільстві.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук, керівник
науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
