У період між 2016 та 2022 роками західні дипломати та журналісти часто запитували українських посадовців, чим Україна готова поступитися росії заради миру. Це було більше, ніж просто цікавість. Це була верхівка політичного айсберґа, зануреного в переконання, що миру можна досягти, принісши українські інтереси в жертву росії. Подивіться на заголовки новин з лютого 2022 року, щоб побачити, до чого призвів такий підхід.
Після переобрання Дональда Трампа я спілкувався з європейськими та американськими засобами масової інформації лише для того, щоб дізнатися, що майже через три роки після повномасштабного вторгнення росії ми повертаємося до тих самих питань. Боляче усвідомлювати, що українці можуть знову заплатити ціну, нав’язану тими, хто не розуміє ситуації. Які б ідеї щодо завершення війни не виникали у пана Трампа та його оточення, вони будуть перевірені реальністю.
Перше питання, яке слід поставити натомість, не має нічого спільного з українською позицією: як зацікавити владіміра путіна у припиненні війни? Незаперечним є той факт, що російська армія досягає успіхів у повзучій окупації України. путін сприймає це як беззаперечний доказ того, що нинішня стратегія України та її партнерів не працює. Він зневажає Захід за його слабкість і нерішучість і вірить, що врешті-решт переможе, оскільки ці партнери будуть нездатні надати Україні достатню підтримку, щоб відповідати вражаючим військовим зусиллям росії. Проте, якби путін був настільки сильним, як він хоче, щоб ми повірили, навіщо б йому імпортувати тисячі північнокорейських солдатів і покладатися на північнокорейські боєприпаси?
Аналітики, схоже, будують свої моделі миру на припущенні, що путін – раціональний політик, який приймає рішення. Вони упускають той факт, що він веде війну все своє життя, і що його амбіції виходять за межі простої території. На часовій шкалі російської історії він ставить себе на місце Володимира III, після Петра I, який потопив у крові боротьбу України за незалежність після перемоги під Полтавою в 1709 році, і Катерини II, яка ліквідувала автономію України в складі імперії і зруйнувала її останній оплот козацтва в 1795 році. путін розглядає підкорення України як основну частину своєї спадщини; будь-яка невдача зробить його першим російським царем, який зазнав невдачі. Тобто невдахою.
По той бік Атлантики пан Трамп також не може дозволити собі виглядати слабким. Він повинен продемонструвати всьому світу, що його план – яким би він не був – набагато кращий за план Джо Байдена. Він може вважати, що нинішня стратегія не зупинить просування росії і тому має змінитися. Справедливо. Але він повинен розуміти, що стратегія зазнає невдачі не тому, що вона фундаментально хибна, а тому, що вона ніколи не була повністю реалізована. Напівзаходи і напіврішення призвели до напіврезультатів.
Багато хто вважає, що пан Трамп позбавить Україну фінансової допомоги, щоб змусити її бути більш поступливою. Однак президент Володимир Зеленський не прогнеться одразу; він все ще матиме певну підтримку з боку Америки, надану в останні дні адміністрації пана Байдена, плюс ще більше з боку Європи.
Якби гроші вичерпалися, у гру вступила б нова динаміка, і не всі вони – на полі бою. Щоправда, позбавлена фінансування, Україна може повністю втратити позиції. Якби адміністрація Трампа тоді нав’язала Україні неприємні умови миру, і якби пан Зеленський погодився (малоймовірний сценарій), частина українського суспільства чинила б опір. Внутрішні заворушення загрожували б внутрішнім колапсом країни. Це дало б путіну перемогу, якої він давно бажав, зобразивши Україну як невдалу державу – але відповідальність за це лягла б безпосередньо на Трампа. Він не може дозволити, щоб Україна стала його Афганістаном.
Ані Зеленський, ані путін не погодяться на щось подібне до Мінських угод, які зменшили, але не припинили бойові дії після анексії Криму росією у 2014 році. Обидва лідери вклали занадто багато коштів, щоб погодитися на такі напівзаходи зараз. І думка про те, що «територія в обмін на безпеку» може спрацювати, є хибною. Війна не закінчиться, якщо Україна відновить свої кордони 1991 року, або якщо обидві сторони домовляться про нову лінію розмежування. Війна закінчиться лише тоді, коли путін визнає право України на існування як незалежної і демократичної західної держави. путін не погодиться з юридичною втратою своїх територіальних здобутків, і Україна не може погодитися з іншим.
Таким чином, навіть якщо буде досягнуто якогось тимчасового рішення, це буде просто пауза перед наступним конфліктом. Це може здатися контрінтуїтивним, але за цих обставин членство в НАТО було б єдиним способом запобігти поверненню Україною своїх земель у майбутньому. Але путін не погодиться на членство України в НАТО.
Отже, жоден з цих трьох лідерів – Трамп, путін чи Зеленський – не може дозволити собі програти. Український і російський лідери розглядають цю війну як таку, що визначає їхнє життя. Пан Трамп не може просто кинути Україну під автобус. Це змусить його виглядати слабким у короткостроковій перспективі, а в довгостроковій – відновити допомогу ще більш ослабленій і знекровленій Україні.
Ті, хто прагне деескалації на чолі з новообраним президентом, можуть бути приголомшені, побачивши повну протилежність у найближчі місяці. Наразі і Зеленський, і путін розглядають Трампа як свій шанс схилити шальки терезів на свою користь. Трамп, своєю чергою, буде змушений слідувати за ними в ескалації власної лінії.
Звісно, поки що зарано говорити про те, як розгортатиметься ця нова українська головоломка. Але очевидно, що замість того, щоб зосереджуватися на тому, на що погодиться Україна, єдиним життєздатним шляхом вперед має бути примушення росії до миру.
«MEDIABRAMA»
