Григорій Рій
Трамп оголосив про досягнення домовленості з Путіним щодо постачання російського дизелю на американський і світовий ринки. Постає питання: яку саме мету переслідує Білий дім послаблюючи санкції накладені на Кремль за агресію проти України?
Це має вигляд чергової спроби Трампа поставити бізнесові інтереси США вище, ніж геополітичний статус та імідж, яким вони користувалися після 1945 року.
Якщо мета полягає у зниженні цін на пальне для американських споживачів, то рішення можна пояснити короткостроковою економічною потребою і популярністю республіканців перед проміжними виборами до Конгресу та Сенату.
Міжнародні та українські експерти уже зазначили, що жодного суттєвого зниження цін на продукти нафтопереробки не відбудеться, з огляду на те, що вказані об’єми поставок є незначними для американського та світового ринків. Сама росія зіткнулася з проблемами нафтопереробки внаслідок українських ударів по її НПЗ і змушена купувати їх в Індії та використовувати тіньовий флот для транспортування з Південної Кореї.
Якщо ж ідеться про частину ширшої геополітичної угоди з москвою, то незрозуміло, які саме поступки з боку Кремля отримують Сполучені Штати в обмін на послаблення санкцій. Окремі дослідники у деяких геополітичних поступах Трампа путіну побачили спробу повторити політику Ніксона-Кіссінджера у зворотному напрямку: покращити відносини з росією, щоб послабити її залежність від Китаю. Однак, навряд чи це можливо на сучасному етапі, з огляду на те, що ті протиріччя, які існують між москвою і Пекіном є недостатніми, щоб кардинально змінити відносини між ними. Навпаки їх, разом з Іраном, Північною Корею поєднує антиамериканізм та взаємопідтримка, яку КНР і РФ намагаються продемонструвати іншим країнам (насамперед Глобального півдня), як новий приклад міжнародних відносин, які відрізняються від того, що пропонували їм США та союзники десятиліття до цього. Тому будь-які послаблення санкцій дозволять путіну покращити своє становище у відносинах з Пекіном, не роблячи суттєвих стратегічних поступок.
Ще більш суперечливою має вигляд ситуація з Україною. Замість того щоб послідовно тиснути на путіна, Вашингтон фактично повертається до логіки тиску на українську сторону у своїй стратегії завершення війни. Трамп уже неодноразово публічно зазначав, що виною зростання цін на нафту у світі є не блокування Ормузької протоки, а українські удари по російських нафтопереробних заводах. І це вкотре про публічні безпідставні звинувачення України, яка за світосприйняттям американського президента є «слабшою стороною» конфлікту у якої «немає карт», і відмова від збільшення тиску на РФ, від керівництва, котрої справді залежить припинення війни.
Тому Трамп робить чергову спробу звинуватити Україну та президента Зеленського у тому, що той відмовляється виконувати його прохання перестати бити по російських НПЗ. І поки що відкладає введення в дію ухваленого закону Ліндсі Грема, що передбачає додаткові заходи проти російських енергетичних доходів, тіньового танкерного флоту та покупців російської нафти й газу. Американські сенатори вже закликали адміністрацію не зволікати з його реалізацією.
У 1973 році президент США Річард Ніксон зіткнувся з нафтовою кризою, яка продемонструвала вразливість американської економіки до зовнішніх постачальників енергоносіїв. Внаслідок війни Судного дня між Єгиптом та Ізраїлем, а також підтримки, яку Вашингтон надав Тель Авіву, арабські країни ввели нафтове ембарго, що змусило Вашингтон переглянути підходи до енергетичної безпеки. Відповіддю стала, ініційована Ніксоном програма Project Independence, покликана зменшити залежність США від імпорту енергоносіїв. Енергетична криза поклала початок формуванню довгострокової стратегії.
У 1970-х роках Західна Європа, а насамперед Західна Німеччина, використовуючи можливості політики розрядки та реалізуючи Ostpolitik, поступово вибудувала енергетичну взаємозалежність із СССР. Дешевий газ сприяв економічному зближенню, але водночас створював залежність, позбутися якої Європа намагалася вже після російського повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році. Натомість сьогодні Європейський Союз має цілком конкретну довгострокову стратегію, яка передбачає диверсифікацію постачання, розвиток відновлюваної енергетики та поступове припинення імпорту російських енергоносіїв.
США після 2022 року стали одним із головних постачальників скрапленого природного газу до Європи, допомагаючи замістити російські обсяги. Тепер же Вашингтон, замість того, щоб використовувати власні енергетичні можливості та санкційний тиск для обмеження доходів Кремля, шукає «енергетичної» допомоги у москві. Якщо Європа намагається системно зменшити стратегічну залежність від росії, то адміністрація Трампа в умовах кризи фактично відновлює простір для енергетичної співпраці з нею. Це демонструє разючий контраст: Європа, яка колись зробила ставку на енергетичне зближення з москвою, тепер намагається позбутися цієї залежності, тоді як Вашингтон ризикує знову перетворити російські енергоносії на інструмент власної короткострокової політики.
Ніксонівська розрядка не припинила Холодну війну, але була частиною зрозумілої стратегії зміни геополітичного балансу сил. У випадку Трампа поки що важко побачити аналогічну послідовність. Складається враження, що короткострокові економічні вигоди, особисті домовленості з Путіним і спроби тиску на Україну підміняють довгострокове бачення зовнішньополітичної стратегії США та її спроб зупинити російську агресію проти України.
Україна ж натомість має притримуватися власної гнучкої стратегії ведення війни, яка передбачає постійне підтримання зв’язку з надійними європейськими партнерами та побудову малих цільових союзів.
