Віктор Ягун (генерал-майор запасу Служби безпеки України, директор Агентства з реформування сектору безпеки)
Виступ на всеукраїнський науковій конференції “Національний спротив в Україні: історичні традиції, сучасний досвід та міжнародна підтримка”
Шановні колеги!
Для мене тема національного спротиву – це не лише предмет наукової дискусії, законодавчого регулювання чи військового планування.
Певною мірою це частина мого власного життя.
Мій особистий досвід спротиву почався задовго до того, як в українському законодавстві з’явилося саме поняття “національний спротив”.
Наприкінці 1980-х років я був студентом. У грудні 1989 року став членом Української Гельсінської спілки, був членом Студентського братства, брав участь у національно-демократичному русі та Революції на граніті.
Тоді ми, звичайно, не говорили мовою сучасних стратегій національної безпеки. Не використовували терміни “всеохопна оборона”, “національна стійкість”, “рух опору”.
Але за своєю суттю це вже був спротив. Спротив системі, яка заперечувала саме право України бути незалежною.
І саме з того часу я виніс перший висновок, який сьогодні здається мені принципово важливим: національний спротив починається не зі зброї.
Він починається з усвідомлення людиною того, що є речі, які вона готова захищати.
Свою державу.
Свою свободу.
Свою ідентичність.
Свою родину.
Своє право самостійно визначати майбутнє.
Тому фундамент національного спротиву — це не автомат у руках громадянина. Фундамент — це громадянин, який розуміє, що він захищає, навіщо він це захищає і якою є його особиста відповідальність за державу.
Пізніше моє життя майже на два десятиліття було пов’язане зі службою в органах державної безпеки. Це вже був зовсім інший погляд на проблему.
Я займався питаннями контррозвідки, протидії тероризму, захисту державного суверенітету і конституційного ладу. І саме професійний досвід у спецслужбі дав мені другий важливий урок.
Війна проти держави починається значно раніше, ніж на її кордоні з’являються танки.
Противник заздалегідь намагається створити всередині країни умови для майбутньої агресії.
Він формує агентурні позиції.
Проникає в державні структури.
Шукає вплив на політичне середовище.
Використовує корупцію.
Працює з інформаційним простором.
Провокує внутрішні конфлікти.
Підриває довіру суспільства до власної держави.
Вивчає критичну інфраструктуру.
Шукає середовище, яке в потрібний момент можна використати для дестабілізації, диверсій або колабораційної діяльності.
І тому національний спротив не можна розглядати винятково як військову категорію. Це значно ширше поняття. Це категорія національної безпеки.
Особливо гостро я побачив це у 2014 році, коли працював заступником Голови Служби безпеки України.
росія готувалася до агресії проти України не один місяць і навіть не один рік. До моменту відкритої агресії противник уже мав в Україні агентурні можливості, політичні та інформаційні інструменти впливу, контакти в місцевих елітах, зв’язки з кримінальним середовищем, проросійські організації та підготовлену пропагандистську інфраструктуру.
Ми побачили, наскільки небезпечною є ситуація, коли противник намагається одночасно атакувати країну зовні й паралізувати її зсередини. Але саме тоді ми побачили й інше.
Українське суспільство почало дуже швидко закривати ті прогалини, які держава на той момент закрити не могла.
З’явилися добровольці.
Потужний волонтерський рух. Громадські ініціативи.
Люди збирали кошти, купували спорядження, допомагали військовим, забезпечували логістику, рятували поранених, підтримували переселенців.
Фактично суспільство стало одним із суб’єктів оборони держави.
У 2022 році ми побачили цей феномен уже в незрівнянно більших масштабах.
І це, без перебільшення, стало одним із чинників, які зірвали розрахунок росії на швидкий крах української державності.
Але тут я хотів би зробити принципове застереження.
Героїзм суспільства не повинен бути способом постійно компенсувати недоліки державної системи.
У 2014 році громадянська самоорганізація значною мірою рятувала ситуацію.
У 2022 році вона знову стала критично важливим чинником нашої стійкості.
Але якщо після стількох років війни ми й надалі будемо розраховувати передусім на стихійний героїзм, імпровізацію та здатність українців організовуватися в останню хвилину — це означатиме, що ми не зробили головного інституційного висновку.
Спротив має перестати бути лише реакцією суспільства на небезпеку. Він має стати системою. Правова основа для цього в Україні створена. Закон “Про основи національного спротиву” визначає три його складові: територіальну оборону, рух опору та підготовку громадян України до національного спротиву. Метою прямо визначено підвищення обороноздатності держави і надання обороні України всеохоплюючого характеру.
На моє переконання, наступний етап — перетворити цю правову конструкцію на реально функціонуючу систему суспільної стійкості. Причому ми повинні позбутися спрощеного уявлення, ніби національний спротив — це передусім навчити якомога більше людей стріляти. Безумовно, військова підготовка необхідна. Але сучасна війна продемонструвала: громадянин може бути учасником національного спротиву десятками різних способів.
Хтось служить у Збройних Силах.
Хтось забезпечує роботу громади.
Хтось підтримує енергетику, транспорт чи зв’язок.
Хтось надає медичну допомогу.
Хтось працює у волонтерській структурі.
Хтось займається кіберзахистом.
Хтось допомагає евакуювати населення.
Хтось здатний розпізнати інформаційну операцію противника і не стати її несвідомим учасником.
А хтось у критичний момент просто знає, як діяти самому і як організувати людей навколо себе.
Все це — елементи національної стійкості.
Тому я бачу національний спротив як взаємодію трьох великих контурів.
Перший — воєнний. Збройні Сили України, територіальна оборона, резерв, рух опору, військова підготовка громадян.
Другий — безпековий. Контррозвідка, протидія диверсіям і тероризму, боротьба з агентурними мережами, кіберзахист, інформаційна безпека, захист критичної інфраструктури.
І третій — цивільний. Територіальні громади, місцеве самоврядування, медицина, освіта, транспорт, енергетика, бізнес, громадські та волонтерські організації і, зрештою, кожен громадянин.
Лише поєднання цих трьох контурів створює справді всеохопну систему спротиву.
І тут я хотів би окремо наголосити на тому, про що іноді забувають.
Чим ширше суспільство залучається до національного спротиву, тим важливішим стає контррозвідувальний захист самої системи спротиву. Тому що противник не буде спостерігати за її створенням збоку. Він намагатиметься проникати в громадські та волонтерські середовища.
Вербувати людей.
Отримувати інформацію про військових.
Виявляти логістичні маршрути.
Збирати дані про критичну інфраструктуру.
Компрометувати активістів.
Створювати фальшиві громадські ініціативи.
Провокувати конфлікти між військовими і цивільними, між центральною владою і громадами.
Поширювати паніку, зневіру і недовіру.
І саме тут проходить дуже тонка межа. З одного боку, національний спротив неможливий без довіри держави до громадянина. З іншого — він неможливий без контррозвідувального забезпечення, захисту інформації, чітких правил доступу і відповідальності.
Тому я назвав би одним із принципів сучасного національного спротиву “організовану довіру”. Держава повинна довіряти суспільству. Суспільство повинно довіряти державі. Але ця взаємна довіра повинна бути захищеною.
Окремий аспект — волонтерський рух.
Українське волонтерство стало одним із феноменів цієї війни. Воно продемонструвало те, чого дуже часто бракує великим державним системам: швидкість, горизонтальні зв’язки, технологічність, ініціативу та здатність знаходити нестандартні рішення. Але стратегічне завдання полягає не в тому, щоб одержавити волонтерський рух. І не в тому, щоб волонтери постійно підміняли державу. Потрібне партнерство.
Держава повинна забезпечувати правила, стандарти, координацію, безпеку і визначення потреб. Громадянське суспільство — зберігати свою ініціативність, гнучкість і здатність діяти швидше за бюрократичний механізм. Саме поєднання цих можливостей створює нашу перевагу над централізованою авторитарною моделлю росії.
Ще один принциповий рівень — територіальна громада.
Національний спротив у реальному житті починається не в кабінеті центрального органу влади. Він починається в конкретному місті, селищі, селі, університеті, лікарні, підприємстві. Саме громада має знати свої ризики.
Критичні об’єкти.
Людські та матеріальні ресурси.
Можливості медицини.
Резервні системи зв’язку й енергопостачання.
Маршрути евакуації.
Людей, здатних організувати інших.
Уже створена нормативна модель центрів підготовки громадян до національного спротиву, яка передбачає взаємодію органів влади і місцевого самоврядування із Силами територіальної оборони, Силами спеціальних операцій, громадськими об’єднаннями та інститутами громадянського суспільства.
Але я переконаний: ефективність таких центрів треба оцінювати не кількістю проведених заходів і не кількістю виданих сертифікатів. Критерій має бути один — що реально здатна зробити людина після підготовки? Чи може вона надати домедичну допомогу? Чи знає правила мінної безпеки? Чи розуміє основи зв’язку?
Чи знає, як діяти під час тривалого зникнення електроенергії та комунікацій?
Чи розуміє основи інформаційної та контррозвідувальної безпеки?
Чи знає алгоритм дій своєї громади в кризовій ситуації?
Чи здатна не тільки врятувати себе, а й бути корисною іншим?
Тому що кінцевим продуктом системи національного спротиву повинна бути не “людина, яка пройшла курс”. А підготовлений громадянин.
І тут я знову повертаюся до того, з чого почав.
До молоді. До студентства. До власного досвіду кінця 1980-х років.
Наше покоління фактично вчилося громадянському спротиву самостійно.
Ми не мали української держави, яка могла б нас до цього готувати. Сьогодні така держава є. І тому її завдання — не просто навчити молодого громадянина поводитися зі зброєю чи надавати домедичну допомогу. Вона повинна сформувати в ньому відчуття відповідальності за країну. Тому що можна навчити людину стріляти. Можна навчити її тактичній медицині. Можна навчити користуватися засобами зв’язку. Але якщо вона не розуміє, заради чого повинна чинити спротив, — система залишається незавершеною.
Саме тому національна ідентичність, історична пам’ять і громадянська відповідальність — це не абстрактні гуманітарні питання. В умовах нашої війни це елементи національної безпеки.
Мій власний життєвий шлях дозволив побачити цю проблему з різних боків. Як студент — я побачив силу самоорганізації суспільства. Як офіцер спецслужби — побачив, як противник працює з внутрішніми слабкостями держави. Як заступник Голови СБУ у 2014 році — побачив ціну багаторічної неготовності до війни.
Після 2022 року всі ми побачили ще одне: наскільки сильною може бути Україна, коли громадянин перестає бути лише об’єктом державного захисту і стає активним учасником захисту держави.
Тому головний висновок, який я хотів би сьогодні сформулювати, полягає в наступному. Національний спротив — це не запасний план на випадок окупації. Не додаток до Збройних Сил. Не лише територіальна оборона. Не мережа добровольців. І навіть не окремий закон.
Національний спротив — це спосіб організації держави і суспільства в умовах довготривалої загрози. Система повинна бути побудована так, щоб будь-який потенційний агресор ще до початку війни розумів: захопити територію України недостатньо.
Потрібно буде подолати Збройні Сили.
Потрібно буде нейтралізувати спецслужби.
Потрібно буде зламати громади.
Паралізувати інфраструктуру.
Знищити горизонтальні зв’язки суспільства.
І, зрештою, зламати волю мільйонів громадян, кожен з яких розуміє своє місце в системі спротиву.
Якщо агресор усвідомлює, що цього досягти неможливо або ціна буде неприйнятною, національний спротив починає виконувати ще одну функцію. Функцію стримування. І, можливо, це його найважливіший стратегічний вимір.
Свого часу наше покоління боролося за те, щоб Україна стала незалежною.
Сьогодні перед нами стоїть інше завдання — зробити так, щоб незалежність України більше ніколи не залежала лише від героїзму окремих людей чи від здатності суспільства мобілізуватися в останню хвилину. Вона повинна спиратися на систему. На професійні Збройні Сили. На сильні спецслужби. На підготовлені територіальні громади. На дієздатне місцеве самоврядування. На відповідальне громадянське суспільство. На захищену критичну інфраструктуру.
І, найголовніше, — на громадянина, який усвідомлює себе не стороннім спостерігачем держави, а її співтворцем і захисником. Тоді національний спротив перестає бути лише відповіддю на агресію. Він стає постійною складовою системи національної безпеки. Складовою національної стійкості. І зрештою — однією з основ української державності.
Дякую за увагу.
Слава Україні!
