Катерина Зарицька перебувала в ув’язненні 30 років. Уперше заарештована 1934-го, а вийшла на волю 1972 року. Більшість терміну відбувала у Владимирському централі, російській в’язниці для особливо небезпечних злочинців.
Заруся
В історію націоналістичного руху Катерина Зарицька ввійшла на початку 1930-х спершу як членкиня Юнацтва ОУН, а далі — боєво-розвідувального відділу. Єдина донька професора математики Мирона Зарицького мала яскраву юність. Коли 1932-го 18-літньою закінчила гімназію сестер Василіянок, то разом із батьком та чотирма подругами вирушили у випускну мандрівку — за місяць подолали на байдарках 1,200 кілометрів річками Волині та Полісся. Щонайменше троє із них уже тоді належали до жіночої “п’ятірки” ОУН. Її очолювала Марія Кос — рідна сестра композитора Анатолія Кос-Анатольського. У тій подорожі якийсь час поряд сплавлялися і Ромко Шухевич та Юрко Березинський. Ромко був бойовим референтом ОУН.
Коли в листопаді 1932 року оунівці брали пошту в Городку Ягеллонському, то саме Зарицька купувала їм медичні матеріали. Юрко Березинський на порозі пошти загинув: поранений — дострелив себе. Це була не єдина акція, до якої залучили Катрусю. Однак в історію вона потрапила через інший бойовий акт — вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. До самого замаху вона не була причетна, але перевела через кордон бойовика Гриця Пісецького. Він пробрався до Чехо-Словаччини, а вже звідтіля через Європу до Арґентини.
Катрусю заарештували й вона опинилася серед підсудних Варшавського процесу ОУН. “На лавках обвинувачених засядуть знову сини і доньки відомих і шанованих громадян, які переживають трагедію подвійну: як батьки і громадяни”, — писало “Діло”.
Катруся була з шанованої і відомої родини. На процесі вона сиділа на останній, третій, лаві серед тих, хто лише допомагав бойовику втекти.
“Майже всі вони мають надзвичайно молоді, розумні обличчя. Вони одягнені у свій, а не тюремний одяг… Зарицька в темно-синій вовняній сукні схожа на гімназистку”, — описувала газета “Robotnik”, яку колись редаґував Пілсудський. Двадцятиоднолітня Катруся була наймолодшою з підсудних.
Тоді вона отримала 8 років ув’язнення та 10 років позбавлення прав. Того ж таки 1936-го року у Львові відбувся ще один процес — за діяльність Крайової екзекутиви ОУН. На ньому дівчині присудили ще 5 років в’язниці. Однак завдяки апеляціям та амністії загальний термін скоротили до 4,5 року.
В ув’язненні вона познайомилася з майбутнім чоловіком — Михайлом Сорокою. Хоча вони й бачилися в дитинстві — коли Зарицький викладав у Тернопільській класичній гімназії, доньці, як виняток, дозволили вчитися в закладі для хлопців.
“В Тернополі я перший раз зобачив твою маму. Я тоді був менший за тебе, а мама бігала по коридорі аж вітер свистів…”, — писав Михайло Сорока в листі до сина.
Катруся чи Заруся (так до неї часто зверталися подруги) вийшла на волю у травні 1939 року. Після початку Другої світової на порозі її хати з’явився й Михайло. Пара побралася і чекала первістка. Їхній арешт був справою часу, то ж домовилися, що якщо в неї заберуть дитину — то на її тілі залишить якийсь слід, скажімо, надкусить вушко — щоб потім по ньому відшукали. Їх арештували в березні 1940 року, а вже у вересні у львівській тюрмі “Бриґідки” Катруся народила сина Богдана.
«Одного дня ми несподівано почули плач немовляти, — згадувала ув’язнена Люба Комар. — Він пробився крізь дошки нашого вікна і розкотистим звуком торкнувся наших приспаних дівочих почуттів. Ми всі як одна стрепенулися, сіли та стали слухати. А дитина кричала сердечним немовлячим “ува-ува”, зачаровуючи нас і перетворюючи в людські істоти, з людським несповненим бажанням, з нездійсненими мріями. Поруч з нашим корпусом був тюремний шпиталь, звідки, треба думати, Катруся вийшла з дитиною на прохід на тюремне подвір’я під нашим вікном».
“Орися” та “Монета”
Катруся вийшла з в’язниці в останні дні червня 1941 року, коли більшовики покинули Львів. А вже з осени знову активно долучилася до підпільної діяльности. Із псевдом “Орися” працювала пропаґандисткою в Юнацтві ОУН. Саме в неї була підпільна організаційна бібліотека. Тоді ж втретє записалася до львівської Політехніки – попередні рази навчання переривали арешти.
Від листопада 1943-го до весни 1945 року Катерина керувала Українським Червоним Хрестом. У її підпорядкуванні перебували чотири галицькі області — Львівська, Івано-Франківська, Дрогобицька та Тернопільська.
“Моя праця по лінії УЧХ полягала в тому, що я повинна була організувати госпіталі для поранених членів ОУН та учасників УПА, підбирати в ці госпіталі медперсонал і придбати необхідні для лікування хворих та поранених медикаменти”, — свідчила згодом на допиті.
Після розпуску УЧХ, у березні 1945 року, Зарицька закінчила курси пропаґандистів. Відтак її та Галину Дидик призначили працювати при Романові Шухевичу. Вони підшуковували помешкання для командира УПА та зустрічалися з провідним членством. “Шухевичу були потрібні люди інтеліґентні, які могли би на словах передати ті чи інші його думки”, — пояснювала вона.
Зарицька була не лише інтеліґентна, а й належала до невеликої групи давніх приятелів Командира УПА. Свою діяльність вона поєднувала з написанням теоретичних праць, які підписувала “У. Кужіль”, і які друкували окремими брошурками. “У. Кужіль сплітала сповнені зоологічної ненависті до всього радянського статті”, — писали радянські пропаґандисти через три десятиліття.
Тоді її організаційним псевдом було “Монета”. До руки “органів” Зарицька потрапила 21 вересня 1947 року — на Різдво Пресвятої Богородиці. Того дня у Ходорові вона пішла до кравчині. “Коли зайшли до хати, за мною увійшов якийсь чоловік і попросив сокиру. Ну, який порядний українець в таке свято буде рубати дрова? Отже, я зрозуміла, що мені кінець”, — оповідала потім рідним.
Зорієнтувавшись в ситуації, вона вчинила опір — при затриманні відстрілювалася і смертельно поранила одного із співробітників МДБ, а потім безуспішно намагалася випити отруту.
— Коли розплющила очі й відчула кров у роті, бо порізалася склом від ампули, з жахом усвідомила, що жива, — згадувала пізніше.
Непритомній їй зробили фото, яке МДБ використовувало при допитах повстанців. Так підпілля дізналося про “загибель” Зарицької. Редакція часопису “Ідея і чин” розмістила некролог із переліком посад, які вона обіймала останніми роками: членкиня Проводу Юнацтва ОУН, шефиня УЧХ, авторка статей і брошур під псевдом “У. Кужіль”, відзначена Срібним Хрестом Заслуги… “В її особі організація втратила високого ідейного, незвичайно енерґійного, із визначним глибоким розумом, широкими знаннями та практичними здібностями керівного члена”, — йшлося у повідомленні.
Після цього приховувати свої дані втратило сенс. Єдине, що було в її силах, — максимально відтягнути час, щоб Шухевич й інші покинули знані їй місця.
“І тоді всі… віддавали їй почесть”
У 1948 році Зарицьку засудили на 25 років виправно-трудових таборів, але й далі тримали у Львові в осібній камері – її використовували під час ропізнання загиблих підпільників, серед інших і Шухевича.
Лише 1952-го її відправили до Верхньоуральської в’язниці. Через півтора року місце покарання змінили — відправили до Владимирського централу.
В одному з перших листів, надісланих додому, вона заспокоювала батька: “Ну, уяви собі, що я пішла в монастир. А чи ж там не можна бути щасливим? Отже, все в порядку! Усміхнися, подумай, що в Тебе трохи чудакувата дочка, але найважніше — перестань вважати її нещасною”.
На відміну від табору, де ув’язнені постійно перебували на свіжому повітрі, у в’язниці вони мали лише щоденну прогулянку на тюремному подвір’ї. Судячи з листів, перебування у Владимирському централі Катрусі не дошкуляло.
“Я була захоплена Вашими листами про Кавказ. Знаю всі ці місця з художньої літератури і з описів подорожей та можу уявити собі цю симфонію кольорів, красу краєвидів і це чарівне поєднання моря і гір в одному образі, — писала в листі до матері в грудні 1953 року. – І от коли Ви подорожували по Кавказі, я з книжкою в руках перетнула з експедицією гори Тянь-Шань, Чукотський півострів, Уссурійську тайгу, відкривала з Колумбом Америку і т. д. Якщо хтось впевнив би мене, що Ви відчували те саме вдоволення, їдучи Чорним морем, як я, сидячи на свойому ліжку і читаючи про Тянь-Шань, я була би спокійна за Вас”.
В одній з посилок від рідних Катерина отримала три словники, “Лис Микита”, підручники з англійської мови і гри в шахи. Окрім англійської та німецької, в ув’язненні вивчала французьку. Передплачувала “Всесвіт” та “Науку і життя”, з репродукцій журналу “Україна” на стінах камери робила виставки картин українських художників.
У листі до рідних іронізувала: “У мене виробився такий філософічний стоїцизм, що я з вершин свойого світа споглядаю на вас, бідних людей, які, крім творчої праці, силою факту мусять заниматися і всякого рода земською суєтою”.
В’язні дійсно були позбавлені суєти — день тривав від 6:00 до 22:00 і в цей час заборонено лежати на нарах. Серед доступних розваг, що з’явилися в тюрмі, було радіо. Насправді Зарицька не цуралася в’язничної роботи. То ж коли з’явилася можливість працювати — спершу кравчинею, а далі у пральні, то вона згодилася на це. У вільний час вишивала.
“У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бриґаду, — пригадував ленінградець, єврей Анатоль Радиґін. — І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок… І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою”.
Зарицьку оминула амністія, а коли на початку 1960-х в срср скасували 25-літні вироки, її залишили добувати повний термін. Окрім неї у Владимирському централі сиділи ще дві зв’язкові Шухевича — Дарка Гусяк та Галина Дидик. Галина в листі до Президії Верховної Ради срср писала: “Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти”.
У цій самій в’язниці сидів генерал-лейтенант МДБ Павло Судоплатов. Той самий, що вбив Євгена Коновальця, закарпатського єпископа Теодора Ромжу, а також виявив місце перебування Шухевича. Його сусід камері, адвокат Борис Меньшагін, пригадував як одного разу, йдучи з прогулянки тюремним коридором, зустрілися з групою західних українок: “І Судоплатов зняв шапку й так низько поклонився. Ми подивилися. Він їх арештовував. Ну, він знав, згадував, що вони там перебувають”.
“Віват! Як добре мати 55 років!”
Року 1969 після 22 літ тюрми Зарицьку відправили в табір у Мордовську АРСР. Попри величезну кількість каральних закладів, Михайло та Катерина відбували покарання “по сусідству”. росіянин Валерій Ронкін згадував, як Сорока читав уривки її листів: “Вперше за двадцять років жінка побачила зелену траву, дерева, птахів”.
У листах до рідних Катерина просила надсилати насіння квітів. Уже тоді умови перебування в таборах значно полегшили. В’язням дозволяли отримувати на рік одну посилку до 5 кілограмів, дві бандеролі по кілограму, і без обмеження листи. А ще можна було передплачувати пресу, а жінкам пенсійного віку — купувати в кіоску харчі.
“Віват! Як добре мати 55 років!” — так відреаґувала на це в листі Катерина. Їй саме виповнилося 55.
Попри те, що від 1940-го вона не бачилася з чоловіком, їхнє листування було надзвичайно інтенсивним — ділилися враженнями від робіт Пікассо та українських художників, обговорювали наукові статті та тюремні кулінарні винаходи. Обоє переживали за виховання сина.
Пишучи близьким про дружину, Михайло не стримував емоцій: «Ми з нею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову нас любов до України волочить по битих, знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: “Не хочемо ні слави, ні заплати”».
У червні 1971 року Михайло помер від другого інфаркту. Медична частина, як і таборовий морг, були в таборі, де сиділа Катерина. Вона тричі зверталася до адміністрації по дозвіл попрощатися з чоловіком, та їй відмовили.
Наступного року її 25-літній термін ув’язнення закінчився. Вона повернулася в Україну, та через заборону оселитися на Галичині купила помешкання у Волочиську Хмельницької области. Як сама згадувала: “…хатка на курячій ніжці. Купували, що було під рукою, аби мати дах над головою, аби постійно не шукати нової квартири”.
Усі 14 років, які прожила на волі (померла 29 серпня 1986 року) піклувалась про політв’язнів, подорожувала, присвячувалася родині. А коли 1991-го прах Михайла Сороки привезли з Мордовії до України, то поряд в одній могилі на Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку.
“Ніде так не проявлялась людська доброта, як у складних умовах, — згадувала Дарка Гусяк. — Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію Українських Націоналістів”.
Фото: «Локальна історія»
Святослав Липовецький, «Локальна історія»
