Травень 2026 року стає визначною датою для історичної пам’яті українців — минає 100 років від дня трагічної загибелі Симона Петлюри. Постать Головного Отамана військ Української Народної Республіки та Голови Директорії залишається однією з найбільш знакових та водночас суперечливих у новітній історії України. Його життя — це шлях від полтавського семінариста до лідера нації, чия смерть у Парижі стала резонансною міжнародною подією та символом жертовності в ім’я незалежності.

Симон Васильович Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року в передмісті Полтави у багатодітній родині міщан козацького походження. Його батько займався дрібним візницьким промислом, а мати походила з роду Марченків. Початкову освіту майбутній державний діяч здобув у церковно-парафіяльній школі, а згодом вступив до Полтавської духовної семінарії.

Семінарські роки стали часом інтенсивного формування його особистості. Юнак захоплювався співом, грою на скрипці та літературою, а його світогляд гартувався під впливом творів Тараса Шевченка та Івана Котляревського. Активна громадянська позиція виявилася вже в 1901 році, коли його було виключено із семінарії через участь в організації виступу композитора Миколи Лисенка, що розцінили як «мазепинський» дух.

Знайомство з Миколою Міхновським у 1900 році та вступ до Революційної української партії (РУП) визначили подальшу долю Петлюри. Він активно займався підпільною діяльністю: від поширення антиурядових прокламацій на Кубані до організації мінідрукарень. Постійні арешти та переслідування жандармерією лише загартовували його характер, перетворюючи на професійного революціонера та публіциста.

Протягом майже двох десятиліть Симон Петлюра займався мистецькою критикою, публіцистикою та редакторською діяльністю. Співпраця з провідними виданнями того часу — «Літературно-науковим вісником», «Записками Наукового товариства імені Шевченка», газетою «Рада» — дозволила йому стати впливовим громадським діячем. Він залишив після себе близько 150 статей та есеїв, у яких викладав погляди на культуру, політику та національне визволення. Його журналістська діяльність була нерозривно пов’язана з ідеєю побудови української самостійної держави, де ключовим орієнтиром мала стати Європа, а не Москва.

Революційні випробування та боротьба за УНР

Після повалення самодержавства у 1917 році Петлюра опинився в епіцентрі подій. Його обрали головою Українського Генерального Військового Комітету, а згодом — генеральним секретарем військових справ. Головним завданням отамана стала українізація армії. Сформовані ним загони, зокрема гайдамацький кіш Слобідської України, відіграли ключову роль у боях за Київ та ліквідації більшовицьких повстань.

Петлюра був послідовним противником антиукраїнських режимів. Його протистояння з гетьманом Павлом Скоропадським призвело до арешту влітку 1918 року, але вже в листопаді він очолив антигетьманське повстання Директорії. Грудень 1918-го ознаменувався відновленням Української Народної Республіки, а 22 січня 1919 року — урочистим проголошенням Акта Злуки УНР і (Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Однак молоду державу з усіх боків оточили вороги: російські більшовики, білогвардійці, польські війська та окупаційні сили Антанти. Ведучи надскладні переговори та очолюючи збройну боротьбу, Петлюра намагався відстояти незалежність усіма наявними засобами. Незважаючи на поразку армії УНР та інтернування військ у 1920 році, термін «петлюрівець» назавжди увійшов в історичну пам’ять як символ боротьби за волю.

Еміграція та інтелектуальний спадок

Після виїзду до Європи Симон Петлюра продовжував очолювати уряд УНР в екзилі, не полишаючи надії на майбутнє відродження держави. У листі до генерала Миколи Удовиченка він писав: «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде». Його бачення майбутнього базувалося на опорі на Європу та консолідації політичної еміграції, зокрема через видання тижневика «Тризуб» у Парижі.

Важливим внеском Петлюри в популяризацію України стала його підтримка українського мистецтва. Саме за його ініціативи хор Олександра Кошиця вирушив у світове турне, завдяки якому український «Щедрик» став відомим на весь світ. Західна преса того часу відзначала, що Петлюра знав: «меч сам по собі безсилий», тому важливо знайомити світ з культурою своєї країни.

Трагічна загибель та вшанування пам’яті

25 травня 1926 року Симона Петлюру було вбито в Парижі сімома пострілами з револьвера. Вбивця, Самуїл Шварцбард, виправдовував свій вчинок помстою за єврейські погроми в Україні. Паризький суд присяжних виправдав Шварцбарда, проте українські дослідники та історики наполягають на тому, що Петлюру не можна вважати відповідальним за ці трагічні події, оскільки він не мав повної влади над недисциплінованими частинами армії в умовах хаосу громадянської війни.

Сьогодні постать Головного Отамана вшановується на державному рівні. В Україні засновано Хрест Симона Петлюри, на його честь названо вулиці у багатьох містах, встановлено пам’ятники, барельєфи та меморіальні дошки. У 2009 році Національний банк України випустив ювілейну монету, присвячену 130-річчю від дня народження діяча.

Симон Петлюра залишається символом безкомпромісної віри в українську державність. Як пророкував академік Федір Корш ще до Першої світової війни, Петлюра став людиною, що «з породи вождів», яка взяла на себе тягар великої історії. Його спадщина — це не лише військова боротьба, а й інтелектуальна праця, покликана довести світові право України на існування як рівноправної європейської держави.

У 1976 р. за ініціятивої КУК відділу у Торонті відбулася Святкова Академія з нагоди 50-их роковин від трагічної смерти Симона Петлюри.

Михайло Гуцман