Квітень 1944 року. Великдень на Рівненщині тогоріч пахнув не паскою, а порохом і сирою землею окопів. У лісових масивах на межі Рівненської та Тернопільської областей розгорталася драма, яку пізніше історики назвуть найбільшою битвою в історії українського визвольного руху. Бій під Гурбами став символом того, що навіть затиснута в «котел» армія без держави здатна на неможливе.
Початок
Весна 1944-го була переломною. На українські землі, вибиваючи нацистів, поверталася радянська окупаційна машина. Кремль панічно боявся Української Повстанської Армії, адже УПА була єдиною силою, що реально боролася за незалежну державу, не підпорядковуючись ні Берліну, ні Москві.
Для знищення повстанського руху на Волині сталінське командування розгорнуло масштабну каральну операцію. Проти 5 тисяч воїнів УПА-Північ та УПА-Південь було кинуто понад 30 тисяч чекістів: добірних військ НКВС, підсилених танками, артилерією та авіацією. Це була війна професійних вбивць-карателів проти народних месників, які захищали рідну землю.
Гурбенський котел
Урочище Гурби стало місцем, де українські повстанці опинилися у залізному кільці оточення. Під командуванням легендарного Василя Кука («Леміша») та Петра Олійника («Енея») воїни УПА прийняли стратегічне рішення: не відступати, а дати ворогу відкритий бій, захищаючи тисячі цивільних українців, які шукали порятунку в лісах від червоного терору.
Ситуація здавалася безнадійною. Кожен український повстанець мав протистояти сімом добре озброєним окупантам. Але на боці українців була правда, знання рідного терену та несамовита воля до перемоги.
Три дні пекла і Великодня перемога
Найзапекліші бої розгорнулися 21–24 квітня. Московські окупанти застосовували тактику «випаленої землі», поливаючи ліси градом артилерійських снарядів. Проте повстанські редути трималися. Героїзм упівців був масовим: молоді хлопці з дерев’яними прикладами й трофейними автоматами кидалися під ворожі танки, відбиваючи атаку за атакою.
Кульмінація настала на Великдень, 23 квітня. Поки в криївках і окопах лунало «Христос Воскрес!», українські воїни стримували останній, найзапекліший штурм чекістів. Василь Кук, проявивши талант видатного полководця, зрозумів: щоб зберегти армію для майбутньої боротьби, потрібно розірвати залізне кільце.
В ніч на 24 квітня розпочався легендарний прорив. Розділившись на три групи, українські підрозділи врізалися у ворожі порядки. Це була блискавична і відчайдушна атака, яка застала карателів зненацька. Попри щільний вогонь, основні сили УПА прорвали оточення і відійшли в безпечні райони, розчинившись у рідних лісах.
Ціна волі
Москва прорахувалася. Радянські звіти малювали картини «повного розгрому бандерівців», але насправді УПА зберегла свій бойовий потенціал. Так, ми втратили сотні найкращих синів і дочок, а озвірілі від безсилля чекісти спалили села Гурби та Антонівці, помстившись мирним людям за свою ганьбу.
Але Гурби стали перемогою українського духу. Повстанці довели, що УПА це не «групи розрізнених загонів», а організована народна армія, здатна вести масштабні фронтові бої проти цілих дивізій імперії.
Сьогодні Національний меморіал у Гурбах це місце сили. Щороку тисячі молодих патріотів приїжджають сюди, щоб вшанувати пам’ять героїв. Бій під Гурбами вчить нас головному: ворога можна і треба бити, навіть коли він здається непереможним. Герої Гурбів заклали фундамент тієї незалежності, яку ми захищаємо сьогодні.
Олександра Чорна
Джерела : УІНП, Історична Правда, Район.Історія
