(У соту річницю від дня народження)
Відійшла у вічність на сотому році життя 2 серпня 2025 року Ліда Христина Палій. Вона упокоїлася в лікарні св. Йосифа в Торонто. А похоронено її на Українському Цвинтарі св. Володимира в Оквілл 12 серпня. Відома письменниця і поетеса та мисткиня Ліда Палій народилася 11 квітня 1926 р. у містечку Стрий. Жила одинока у батьків у Львові, звідки у воєнний час з родичами подалася до Австрії, потім до Німеччини. Студії архітектури розпочала у Віденському університеті й продовжила їх в Мюнхені. 1948 р. родина Палій, Андрій і Анна, переселилася до Торонто, де Ліда почала навчатися в Онтарійському Коледжі Мистецтва (ОСА), який, згідно з достовірними даними, закінчила 1953 року. В Торонтському університеті брала курси археології й антропології, де здобула ступінь бакалавра. До наукової праці її заохочував проф. Омелян Пріцак. Під час студій брала активну участь у роботі українських студентських організаціях, зокрама в Пластовій торонтській станиці. До початку 60-их років Ліда Палій показала себе доброю художницею. Маючи графічні здібності Ліда Христина працювала для онтарійської Гідроелектроенергійної компанії аж до виходу на пенсію. З перших років заснування Української Спілки Образотворчих Мистців у Канаді (УСОМ), Ліда Палій стала її однією з перших членів, в якій брала участь у двох перших виставках: у грудні 1955-му й 1960-му роках (каталоги, стаття Анатолія Струвера). У першій груповій виставці мисткиню презентували три твори, як також і в слідуючій. З нагоди 300-річчя збройної перемоги гетьмана Івана Виговського над москалями під Конотопом і 250-річчя з дня смерти гетьмана Івана Мазепи було влаштовано групову виставку членів УСОМ в Канаді, що відбулася в будинку “Просвіта“ при вул. Бетерст ч. 140 в Торонто літом 1959 року. Виставку репрезентувало 24 мистців з різних міст Канади, включно Ліду Палій. 2-го березня 1963 р., було поміщено повідомлення в газеті “Гомін України“ про виставку членів УСОМ в залі Інтернаціонального інституту при 709 Коледж вулиці в Торонто. Участь у виставці брало 13 членів Спілки, до числа котрих було зараховано й Ліду Палій. Під назвою “Обличчя світу“ здійснилася виставка фотографій Ліди Палій у приміщенні галерії Канадсько-Українській Мистецькій фундації (КУМФ). В інших виставках, що були організовані Спілкою Мистців у Канаді, брала участь мисткиня 2006-му і 2016-му роках. Тоді вона показала такі праці: “Ех Libris-Хариті Голод“ (3“ х 2“, чорнило) і “Мехіканська дівчинка“ (1967, олія, 30 х 60 см). 20 років раніше, тобто 13 грудня 1996 р., відбулася групова мистецька виставка присвячена п’ятій річниці незалежности України в галерії “Biegas“ у Детройті. Організували її спільно члени УСОМ (Канада) і Асоціація Діячів Української Культури (АДУК, США). Нашу мисткиню з картиною “Степові баби“ було прийнято до експозиції та репродуковано в каталозі, що мав назву “Воля“. Мисткиня Ліда Палій проілюструвала обкладинки до кількох своїх книжок, оформила різні афіші й виготовила17 зразків екслібрісів для таких осіб: Данила Струка, Івана Котульського, Пета Гарві, Д. Шпраля та інших особистостей. У тих книжкових знаках видко добре розуміння мисткинею композицій та чіткість і ясність її графічних рисунків. З 1960-их років Ліда Палій почала писати поетичні твори, оповідання, нариси, есеї, спомини та статті на мистецькі теми. Про одну з них слід навести під назвою “Кіч“, що була опублікованою в журналі “Образотворче мистецтво“ (Київ, березень-квітень 1993). З-під пера Л. Палій появилося 9 книжок прози і поезії. Декотрі з перших її віршів та подорожніх нотаток, життєвих вражень, філософських роздумів, появлялися на сторінках журналу “Сучасність“ (“Записки із старого корабля“, січень, 1973, стор. 22-25). Письменниця дуже любила подорожувати. Тож про цю подорож старим та запущеним югославським кораблем від пристані Дубровник, що плавав по водах моря, Ліда написала свої спостереження. Описала про той час, який вважала не втраченим. Подорожну прозу писала імпресіоністично й ностальгічно, в яких згадувала побачені краєвиди, людей, інше сонце, інший вітер, проникливий холод, що після дощу на кормі залишилося тільки кілька постатей закутаних у дощовики, бо деінде на пароплаві було дуже тісно. Ліда з подорожі була дуже задоволена, бо мала нагоду побачити тоді Крет, стрімкі гори у Дельфі, руїни святині Аполлона де Пітія, грандіозний акрополь в Атенах, острів Ікаріос, блимаючих маятникиків та інші мінарети, сальони в містах на узбережях Малої Азії. У спекотні літні дні й ночі 1975 р. Ліда Палій здійснила подорож поблизу пінистого з шумом та ревом Карібського моря. Їхала на винаймленому старому автомобілі, що марудно туркотав. Та в країну майя вона таки забрела. Свої враження із цієї подорожі письменниця цікаво описала у творі “Казка про Кукулкана“ (“Сучасність“, ч. 6, 1975). Маючи досвід із своїх подорожей в таких країнах, як Марокко, Тунісії, Египті, Туреччині, Ірану, Індії, Непалі, Китаю та де інде Л. Палій подалася шляхами в Китайський Казахстан 1985 року. Цю подорож згадала у своєму нарисі : “Шляхами Середньої Азії“ (“Сучасність“, ч.7-8, 1985). Манив її туди Тань-Шань-“Небесні гори“, оточені пустинями. Сподівалася там знайти для себе щось незбагнене. Проїхала понад тисячу кілометрів, старими шляхами й опинилася з кількома туристами на Великому мурі та “Брамі найвідважніших людей під сонцем“. Бродила пустинею Ґобі, спостерігала в Монголії як паслися вівці, бачила їхніх чабанів верхи на конях, що охороняли великі стада овець. Ходила по печерах біля Дунгуанґ, вичищених їх від піску китайським монахом Тао, що засипав їх протягом семи століть. Там захоплювалася красою тонко розмальованих фресок. Любувалася розмальованими в них стилізованими квітами та феніксами з драконами. З подивами та приголомшенням оглядала біля печер гігантську своїми розмірами статую Будди. Свій побут біля Небесного озера, біля якого зупинився автобус, закінчилася подорож туристів, в тому числі й Ліди Палій, якої невисокого росту тендітна й неспокійної вдачі постать злилася в одне з усією тією величною красою природи, серед якої відчула себе на землі з дивними запахами цього світу та його частину, де побувала письменниця. Вона належала до малого кола туристів, які планово подорожували. Подорожніми новелями вона відкривала читачеві свою літературну лабораторію. Кожна подорож, до міри, була біогрфічною, але і як сповідь тодішньої людини у тодішньому світі. До читача вона звернула увагу книжкою “Світла на воді“, на сторінки котрої потрапили репортажі з подорожей панни Ліди Палій 1974-1984 роках. Презентація книжки здійснилася в березні 1986 р. під час її авторського вечора в торонтському “Козубі“. Ці твори можна вважати як оповідання й нариси особливого жанру. У них з’явилися легендарно-мітологічні постаті, люди-жінки, чоловіки, діти різних рас, народів і племен та події, що там колись у минулому, тисячі років тому відбувалися. У тих зображеннях, як і в пейзажах малярський талант письменниці знайшов свій вислів. А пошуки слідів прадавніх зв’язків України зі світом творять зовсім іншу атмосферу творів. Так, в Китаю туристка зустріла жінку, мати котрої була українка. “Світла на воді“ Ліди Палій, це дійсно нове слово в українській прозі. Ліда Палій є авторкою таких прозових творів: “Моя зачаклована Анадолу“, “Осінні листи“, “Лист з Маляґи про сонце, помаранчі та інше…“, “З листів Ореста Зілинського“, “Приречена плавба“, “Відлуння смутку“, “Ще про Параджанова та кіностудії імени Довженка“, “Риби не співають у Ріо Напо“, “Сучасне неконформістичне мистецтво у Східній Европі“, “Моя подорож в історію Персії“ (Нотатки з подорожі напередодні революції в Ірані), “Маляр невловної туги“ (Василь Кондратюк, 1984), “Роздуми над фільмом “Вечір напередодні Івана Купала“ та “Терпилівка“, що всі були друковані у 1970-80-их роках у журналі “Сучасність“, в котрому Ліда належала до групи редакційної ради. Побувала Ліда Палій в Україні 1968 року, де по довгій розлуці відвідала рідне містечко. В ньому все її розчулювало, навіть водії вантажних авто, які на вулицях лаялися по-українському. У Львові захоплювалася кожним будинком, кожною вулицею і кожною подробицею побуту. Львів для неї був уособленням України, якого добре запам’ятала на чужині. Все в ньому було прекрасне, найкраще в світі. Після Львова поїхала до Тернополя, де записала таке з багагатьох речень: “…там за силуетами будинків, по тому боці озера, овальний помідор сонця повільно грузне в сметану туману…“. Як бачимо, схвильоване враження від нього також змальоване щедрістю. А далі, Ліда поїхала до с. Терпилівка, тодішнього Збаразького повіту, нині Тернопільської об ласті, де в дитячі роки вона часто побувала в ньому. Гостювала тоді там у діда та баби, уважно придивлялася до життя селян, знайомилась із народною творчістю і милувалася красою подільської природи. Потім Ліда поїхала до столиці, міста міст. “До Києва,-зазначила письменниця,-слід в’їжджати Дніпром при сході сонця. Тоді створюється бажання падати навколішки перед позолоченими зеленими горами, перед мерехтливими банями церков, перед історією та просити дозволу ступити на берег…“. В Києві зупинилася на сходах святої Софії, Марії Оранти, відвідала холодні печери Лаври, а також Володимирську гірку з кам’яною постаттю князя Володимира та обриси статуї Хмельницького, який, на думку Ліди розгублено шукав напрямку, куди звернути булаву. Про Київ, коли вже була вдома, згадувала про строкато одягнену циганку, що волочилася в парку Шевченка й прокляла Ліду за те, що вона не дозволила їй поворожити. Не буде зайво сказати, що Ліда Палій, як художниця, мистецтвозневець, фотограф і літературний критрик, в прозі виповіла себе більше, ніж у поезії. За свою досить плідну літературну діяльність Спілка Письменників України вручила Ліді квиток члена Спілки і прийняла її у свої члени в Києві 1993 року. Два роки опісля стала лавреаткою Літературної нагороди ім. Павла Тичини за поетичні твори, а в 2000 році лавреаткою Міжнародної Літературної премії ім. Миколи Гоголя від Чернігівського Інтелектуального Центру. У 2001 році Ліда Палій заслужено одержала Шевченківську медалю Конґресу Українців Канади за поширення української культури в Канаді. Належала до членства Об’єднання українських письменників “Слово“ в діаспорі, якого 1993-1998 була головою. Нехай цей спомин буде китицею на могилу Лідії Христини Палій.
Павло Лопата
Фото: T. Вандергейден.
