Ім’я Михайла Грушевського займає особливе, майже символічне місце в українській історії. Він став не лише першим ученим, який системно й науково обґрунтував історію України як історію окремого народу, а й державним діячем, що очолив відродження української державності у вирішальний момент ХХ століття. Його життєвий шлях це поєднання інтелектуального прориву, самовідданої державотворчої праці та глибокої особистої трагедії, що водночас надихає і застерігає.
Михайло Грушевський по праву вважається першим істориком, який створив цілісну концепцію української історії. Його фундаментальна праця «Історія України-Руси» стала переломним явищем у розвитку історичної науки. На противагу імперським російським наративам, він переконливо довів безперервність української історії від часів Київської Русі, окремішність розвитку українського народу та визначальну роль суспільства, культури й традиції у формуванні нації. Його наукова спадщина вражає масштабом: понад 1,800 наукових, публіцистичних і популярних праць. Грушевський був професором Львівського університету, очолював Наукове товариство імені Шевченка у Львові та виховав покоління дослідників, які продовжили його справу. Особливо знаковим є те, що англомовний переклад «Історії України-Руси», здійснений видавництвом Канадського інституту українських студій при University of Alberta, відкрив цю монументальну працю для світової академічної спільноти, утвердивши український історичний наратив у міжнародному науковому просторі.
Активна громадянська позиція та національно зорієнтована наукова діяльність зробили Грушевського небезпечним для імперської влади. У листопаді 1914 року його заарештували за підозрою в «антидержавній діяльності», ув’язнили, допитували в Лук’янівській в’язниці, а згодом заслали до Симбірська, Казані, а пізніше до Москви під постійний нагляд поліції. Та навіть у засланні він не припинив праці: продовжував писати, досліджувати й підтримувати українське інтелектуальне середовище.
За власними спогадами Грушевського, звістка про падіння самодержавства застала його 14 (1) березня 1917 року під час роботи з газетами в Рум’янцевській бібліотеці в Москві. Уже невдовзі він вирушив до Києва, однак дорогою доля підготувала ще одне випробування: під Брянськом загорівся вагон потяга, в якому він їхав. За лічені хвилини вогонь знищив рукописи, книги, цінну колекцію стародруків XVI–XVII століть, одяг і особисті речі. Із полум’я вчений зміг урятувати лише дерев’яну скриню та плетений кошик. Цей драматичний епізод став промовистою метафорою української історії: навіть коли вогонь імперій намагався знищити пам’ять, найцінніше, дух і ідея, виживали.
До Києва Грушевський повернувся в ніч на 26 березня 1917 року, а вже 28 березня вперше головував на засіданні Центральної Ради. Саме тоді було ухвалено підняти національний прапор над будівлею міської думи — на місці колишнього царського символу. Це був не просто жест, а знак народження нової політичної епохи. Повернення Грушевського стало історичним і моральним переломом: він не лише очолив Центральну Раду, а став провідником українського національного руху. Уже за кілька днів у Києві відбулася грандіозна українська маніфестація, що зібрала близько 100 тисяч осіб. У своїх виступах він чітко окреслив право українців на самовизначення, фактично сформулювавши ідею майбутньої незалежності. Під його керівництвом Центральна Рада заклала основи українського урядування, ухвалила Універсали, а в 1918 році проголосила Українську Народну Республіку незалежною державою.
Після захоплення Києва більшовиками у 1919 році Грушевський був змушений емігрувати до Чехословаччини, згодом жив у Відні. У 1924 році, сподіваючись повернутися до наукової праці та знайти можливість для порозуміння з новою владою, він повернувся до радянської України. Певний час учений працював в Академії наук та створених ним історичних установах. Проте з посиленням сталінського режиму наприкінці 1920-х років його наукову концепцію оголосили «націоналістичною», інституції ліквідували, а учнів і колег піддали арештам, засланням і фізичному знищенню. У 1931 році самого Грушевського фактично усунули від праці, примусово ізолювавши в Москві під постійним наглядом. Це стало частиною ширшої кампанії зі знищення української інтелектуальної еліти.
Особливо трагічним продовженням цієї історії стала доля його доньки Катерини Грушевської, яку заарештували за сфабрикованими звинуваченнями, а згодом вона загинула в радянських таборах. Її смерть стала болісним символом жорстокості тоталітарної системи щодо родини, яка присвятила життя Україні.
Сьогодні постать Михайла Грушевського залишається не лише сторінкою минулого, а дороговказом для сучасності. Його портрет на банкноті в 50 гривень є не просто вшануванням пам’яті, а нагадуванням про силу історичної правди, інтелекту та віри у власну державу. У його долі віддзеркалюється шлях самої України: боротьба, втрати, незламність і, зрештою, відродження. Саме тому Грушевський залишається для нас не лише великим істориком, а й моральним символом нації, яка знову і знову доводить своє право бути вільною
Олександра Чорна
/УІНП.
Фото: CHAS.NEWS.
