160 років тому, 30 липня 1863-го, було розіслано секретне розпорядження міністра внутрішніх справ росії пєтра Валуєва, яким заборонявся друк навчальних та релігійних книжок українською мовою.
Після скасування кріпацтва у російській імперії 1861 року дозволялося отримувати освіту мовами національних меншин. Відповідно, українці могли здобути хоч якісь знання про свою історію, мову, походження – зрештою, про свою окремішність від росіян. Розуміючи, що освіта є першим кроком до самоусвідомлення, імперська влада жорстко контролювала ці процеси. Особливе занепокоєння викликали недільні школи, які після скасування кріпацтва користувалися значним попитом. Це були світські школи, які на відміну від церковно-парафіяльних, не були залежними від підконтрольної імперцям церкви.
Багато представників української інтеліґенції долучилися до освітніх процесів, почали розвивати мережу шкіл по усіх українських землях, які перебували у складі російської імперії. Небайдужі жертвували кошти. Здавалося, українська початкова освіта (іншу не дозволяли!) має потенціал для подальшого розвитку.
Однак, такий стан речей непокоїв росіян. Засновник московської політичної журналістики міхаіл катков був здивований такою «зухвалістю» української інтеліґенції. З принципу «Та яка така українська мова? Такого не було, немає й бути не може» він у 1863 році написав повного обурення листа на ім’я міністра внутрішніх справ росії пєтра валуєва. Головна ідея листа полягала у проханні негайно припинити «шабаш українців», які посміли збирати кошти на розвиток «малоросійської» мови.
Ледь не одночасно із цим до валуєва написав листа й київський цензор Новицький, якому до рук потрапив рукопис українського перекладу Євангелія, виконаний письменником й філологом з Чернігівщини Пилипом Морачевським. У листі цензор зауважив, що українці зайшли вже надто далеко й стрімкий розвиток української освіченості може стати проблемою. Зрештою, Новицький ставив питання: навіщо взагалі робити переклад Євангелія якщо навчання Святого Письма відбувається «загальноросійською мовою»?
Не обійшлося й без листів від занепокоєних «благонамірених малоросів» – духовенства російської церкви, яких турбував потенційний відрив українців від них за умови розвитку освіти й загалом. Як вони писали у листі: «З праху Шевченка виродилася ціла зграя сепаратистів».
Наслідком цих й подібних листів та звернень став Валуєвський циркуляр, основні положення якого зводилися до наступного:
- Ніякої української мови не було, немає й бути не може. А «малоросійське нарєчіє» є ніщо інше, як російська мова, зіпсована польськими впливами.
- Загальноросійська мова є зрозумілою для «малоросіян» і то більше, аніж «вигадувана» поляками та деякими малоросами українська.
- Заборона друкувати будь-яку релігійну та освітню літературу українською мовою. Єдине виключення для мови – художня література, та й то – більш розважального характеру.
Саме Валуєвський циркуляр став підґрунтям для підписаного у 1876 році Емського указу, який забороняв українську мову всюди: театр, література, наука, церква й побут.
Історичний календар підготував Юрій Щур.
