Закінчення з числа №2
Галина Кравчук
У ЧАС ПОДОРОЖІ ПІВДЕННОЮ АМЕРИКОЮ…
Подорожуючи з концертами країнами Південної Америки, ще до приїзду до Канади, Олександр Кошиць отримав несподіваного, датованого 28 березня 1923 року листа від сина Дмитра (Діми) із Московської губернії. Машинописна копія цього листа й двох інших знаходяться в архівах Осередку Української Культури й Освіти (184 Alexander Ave., Winnipeg, Manitoba), де й зберігаються архіви та особисті речі Олександра Кошиця.
Із листа Кошиць дізнається про смерть своєї першої дружини Варвари Попóвої, яка трагічно загинула 11 травня 1919 року. Дмитрові тоді було 17 років. Мати приховувала від сина ім’я його рідного батька. Він виховувався як Іванов (прізвище вітчима), від якого після смерті матері дізнався, що він не є його сином. Ця приголомшуюча новина надзвичайно вразила юнака.
Від приятелів матері він знає, що з батьком вони подібні виглядом і вразливістю. Він добрий гуморист, малює карикатури й портрети; не закінчив школу, …добровільно вступив на військову службу, закінчив курси командного складу червоної армії. Був на північному фронті, після чого отримав відрядження в Туркестан. Під враженням останніх родинних подій майже два роки провів «по степах Бухари, по горах Пальміру, Афганістану, кордонів Китаю і Персії й тоді дещо прийшов до себе». Після цього вирішив піти на навчання до авіаційної школи.
Він дуже хоче бачити батька, просить писати і надіслати фотознімок. Свій же фотознімок він не може вислати, тому що коштів з його «вояцькoго утримання» на це не стане. Він живе надією, що «…майбуття покаже як дуже ми рідні духово й кровно» і запевняє Кошиця: «…моя до Вас любов велика і я чекаю від Вас великого листа». Просить відписати на подану ним адресу авіаційної школи на ім’я Дмитра Олександровича Кошиць-Іванова (пізніше змінив прізвище на Кошиць).
Важко уявити душевний стан Олександра Кошиця після прочитаного листа… В його пам’яті промайнула згадка про нещасливе одруження… Заятрилася й досі відкрита душевна рана при згадці про легковажну поведінку жінки, яку колись любив, про розлуку із сином, якому з провини матері не зміг бути батьком. Напевно перший раз у своєму житті він не знаходив слів, щоби відповісти на цей лист.
Не отримавши відповіді, Дмитро пише другий лист. В ньому ще раз, але докладніше, описує обставини загибелі матері та пише, що від вітчима, який через рік одружився вдруге, дізнався, що мати хотіла розповісти йому про рідного батька, коли йому виповниться 21 рік. Дмитро також надсилає батькові копії документів, отриманих понад 2 роки тому. До відомостей про себе додає, що після смерті матері його влаштували на роботу. Перебуваючи в «Туркестані, дістав жорстоку малярію, яку й тепер… лікує». Просить писати, вислати фото й обіцяє бути «щирим свідомим і люблячим сином». Також висилає свій автопортрет.
Отримавши цього листа (хор у цей час перебував в Арґентині), 18 липня 1923 року Кошиць залишив у щоденнику запис, сповнений роздвоєного почуття – приємної надії та неспокійного побоювання: «Знову одержав лист від Діми … Якесь неприємне враження, не дивлячись на щирість тону… Побачу, що з цього вийде. А буде щось важливе в моєму житті. А що то буде, коли він буде двійником покійної В. Гр.?».
Третій лист від Дмитра, датований 23 жовтня 1923 року, надійшов із москви. У ньому він повідомляє батька, що отримав його лист (на прізвище Іванов) і фотознімок, який з великою радістю показував всім своїм приятелям.
Дмитро жаліється на своє здоров’я (хворіє на туберкульоз, а до авіаційної школи поступив, перехитривши медичну комісію; блідий вигляд обличчя пояснювався малярією) і просить «150 доларів місячної допомоги, хоч на півроку». Також пише про любов до української мови, української пісні і знову: «Поможи, дай мені друге життя».
Забігаючи вперед, необхідно відмітити, що в архівах Осередку, в одній папці з цими листами, є машинописна копія однієї із сторінок листа від 7 січня 1933 року на ім’я Олександра Кошиця від Івана Масиченка. До речі, перед від’їздом до Америки, Кошиць хотів спровадити з Києва декілька добрих співаків, серед яких був Іван Масиченко. Але з різних причин вони так і не приїхали. У Масиченка зберігався фотоальбом Кошиця, і він пересилав йому родинні та інші фотознімки, більшість з яких поміщені у книгах спогадів Олександра Кошиця «Спогади» та «З піснею через світ». Давні приятелі листувалися, ділилися невеселими новинами із свого тодішнього життя, життя родин та інше. Кошиць по змозі, бо довгий час «перебував у стані безробітного», допомагав його сім’ї матеріально…
Із листа Iвана Mасиченка, датованого 7 січня 1933 року:
«Завітав до мене несподіваний гість Дмитро Кошиць. Він перелітав через Київ і зайшов, щоб розпитати про батька. “Складно говорить… Робить вражіння щирого юнака”. Розповідав про своє життя, свою долю… “Одружений, має доньку п’яти років… Він здався інтересним чоловіком”.
Просив дуже дати твою адресу: я не зміг, “бо це був той період нашого з тобою листування, коли ти виїхав з Чехословакії, і я … чекав на твою нову адресу”. Домовилися зустрітися наступного дня, якщо буде несприятлива для польоту погода»…
Масиченко розповідає, що наступного дня Дмитро вилетів з Києва, а з недавно отриманого від нього листа дізнався про аварію біля Харкова, про що також було повідомлено і в газеті. Він отримав лише легке поранення і пише, що скоро буде мати відрядження до Києва і зайде до нього, і тоді, «коли вже мені не щастить ‘поднять бокал’… з батьком, то я його принаймні з сином підніму… Дмитро робить вражіння трохи сентиментального, що мені подобається в ньому. Лист його дуже милий. У нас зав’язується дружба. Отаке-то, Саша». Масиченко також повідомляє, що він обіцяв вислати йому і батькові родинний фотознімок.
Писані від руки, ориґінальні листи до Кошиця від Івана Масиченка також зберігаються в Осередку. Наприкінці 1933 року він пише (О. Кошиць отримав цей лист 9 січня 1934 року), що в журналі «Огонек» була опублікована стаття Дмитра Кошиця про його переліт на планері містами країни довжиною 5 тисяч 500 кілометрів (це був якраз той період, коли Дмитро несподівано навідався до Масиченка). Сторінку із статтею та портретом Дмитра Іван Масиченко переслав Кошицеві до Нью-Йорку.
Важко, майже неможливо уявити собі душевний стан Олександра Кошиця, якому судилося доживати віку на чужині, після отримання цієї статті з портретом сина. Сина, змушеного жити, служити у війську і працювати на благо більшовицької системи, «советчини», як її називає Кошиць, яка «…убила (його) сучасне, а зла доля ограбила (його) з …минулого».
Інформацію про подальше листування О. Кошиця із сином, який отримав від Масиченка батькову нову адресу, знайти не вдалося.
ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ КОШИЦЬ
Зацікавившись особистістю сина Олександра Кошиця, я дізналася, що в Україні існує музей Олександра Кошиця, в якому серед експонатів є портрет Дмитра Кошиця. Музей знаходиться у приміщенні спеціалізованої школи №296 міста Києва. Звернувшись до адміністрації школи з проханням надіслати фотознімок цього портрета, 2 жовтня 2023 року мені надійшла задовільна відповідь та повідомлення, що цей портрет було передано музеєві 5 лютого 2015 року родичем видатного дириґента – Юрієм Олександровичем Кошицем.
Внаслідок подальшої пошукової роботи переді мною постала наділена чималим кругом інтересів особистість Дмитра Олександровича Кошиця, факти його короткого, насиченого подіями й знайомствами життя. В одній з інтернетних сторінок, доступних за посиланням: Кошиць Дмитро Олександрович – російська авіація: http://авиару.рф/aviamuseum /aviatory/ letchiki/sssr-3/sssr-2/k/koshits-dmitrij-aleksandrovich/, поміщено фотознімок пілота-випробувача Дмитра Кошиця, та факти його життя, вже відомі читачеві з його ж листів до батька та з листування І. Масиченка і О. Кошиця.
У вказаному вище джерелі знаходимо наступні відомості про Дмитра Кошиця: Військовий льотчик, планерист, випробувач автожирів (подібний до вертольота вентокрилий літальний апарат), підполковник.
Народився 6 лютого 1902 року в селі Мала Гребля Київської губернії, дитячі та юнацькі роки провів у Санкт-Петербурзі. У 1919 році добровільно вступив до червоної армії, після чого навчався в Єгорьєвській авіаційній школі військових льотчиків (з іншого джерела відомо, що О. Кошиць на адресу цієї школи на прізвище Дмитра Іванова переслав 250 доларів) та вищій авіаційній школі.
Встановив 4 всесоюзні рекорди в польотах на планерах. В 1932 році на авієтці Г-8 здійснив великий кільцевий переліт двадцятьма містами країни довжиною 5,200 кілометрів.
З метою вивчення впливу на організм пілота тривалого перебування у повітрі, брав участь в експериментальних польотах на великі віддалі.
Одночасно в 1936-1938 роках був командиром окремого авіаційного загону Науково-дослідного аерографічного інституту. Займався проблемами фотографування з повітря.
Від лютого 1938 до жовтня 1941 року – льотчик-випробувач авіаційного заводу №156 (м. москва)… Випробовував серійні автожари.
Брав участь в радянсько-фінляндській війні та Другій світовій (великій вітчизняній) війнах…
Від січня до червня 1942 року викладав у Військово-авіаційній школі стрільців-бомбардувальників, …пілот-інструктор з техніки пілотування та буксирування планерів на полігоні повітряно-десантних військ, льотчик-інспектор повітряно-десантних військ.
Загинув 9 червня 1943 року в час навчально-тренувального польоту на планері Г-9 в районі селища Курдюм біля Саратова.
Дмитро Кошиць був не лише відомим льотчиком-випробувачем, а й незамінним радіокоментатором на повітряних парадах у дні авіації, які проходили в Тушино біля москви. Свої коментарі він не читав «з папірця» – вони були дотепними, цікавими й одночасно інформативними.
Проживав у москві, нагороджений орденом червоної зірки та іншими державними відзнаками.
Мою увагу привернули рядки з книги також відомого льотчика-випробувача Марка Галлая «Зустрічі…» (доступна за посиланням: https:// www.maxima-library. com/ new-books-2/b/151547?format=read), в якій автор згадує Дмитра Кошиця. Галлай пише, що Кошиць випробовував майже всі існуючі автожири і, опріч його заслуг як пілота, колеґи любили його веселу, запальну та з почуттям доброго гумору особистість. А про Кошиця-коментатора на традиційних повітряних парадах у Тушино пише, що його вільні коментарі були прикрасою всіх таких урочистостей. Вони були проявом майстерності на рівні майстерності пілотів, планеристів й парашутистів. Його ім’я було відоме всім, хто в будь-якій мірі був причетним до авіації. На превеликий жаль, він не дожив до закінчення війни.
Беручи до уваги таку різнобічну і докладну інформацію про Дмитра Кошиця, вражаючим є те, що жодне джерело не вказує місця його захоронення. До речі, в мережі знаходимо ще одну дату і місце смерті підполковника Дмитра Кошиця – 23 березня 1943 року, Литва. Також у тилу, а не у бою… І навіть слова: загинув при загадкових обставинах, убитий тощо. Більш того, його рідні в Україні намагалися отримати відомості від Міністерства оборони й інших державних інстанцій, щоб уточнити дату, місце та причину смерті Дмитра, щоби хоч запалити на могилі свічечку в його пам’ять. Але – безрезультатно! При загадкових обставинах за часів сталінської тиранії загинув далеко не єдиний Дмитро Кошиць…
Надзвичайно цікаву й важливу інформацію знаходимо у сторінках біографії першого головного конструктора ракетно-космічних систем, українця Сергія Корольова (1907-1966). З 1926 року він навчався на аеромеханічному факультеті Московського вищого технічного училища (МВТУ) ім. Баумана по спеціальності літакобудування. Тема його дипломної роботи, науковим керівником якої був Андрій Туполєв, – двомісний літак власної конструкції. Після захисту літак СК-4 перейшов у виробничу стадію. Коли ж у 1930 році настав час випробування, то «за штурвал СК-4 у першому польоті сів льотчик-випробувач Дмитро Олександрович Кошиц, пасажиром був конструктор – С. Корольов. Випробування пройшло успішно, лише при посадці пошкоджено шасі» («Знамениті, великі, геніальні люди. Найцікавіше про них!»: http://100v.com.ua/uk/ Sergiy-Korolov-person).
Цей фотознімок з біографічної зали Меморіального будинку-музею, де представлені життя та діяльність С. Корольва, надіслано 12 жовтня 2023 року науковою співробітницею музею Наталією Місяць.
Із інших джерел довідуємося, що відносини Дмитра Кошиця та Сергія Корольова були не тільки професійними, а й дружніми, і навіть родинними…
Від далекого 1943 року минає 80 довгих років. Вірю, що пам’ять про Дмитра Кошиця, єдиного сина маестро світової слави Олександра Кошиця, житиме у колективній пам’яті нашого народу, в якому б куточку землі він не проживав. І сподіваюся й надіюся, що до цього спонукатиме моя скромна праця, мої слова і почуття
Галина Кравчук – автор,
дослідниця історії українських поселень в Канаді, член Управи місцевого відділу
Ліґи Українців Канади
(м. Вінніпеґ, Канада)
