Структура організації відображає застарілі реалії 1945 року, і це обмежує її ефективність у вирішенні конфліктів
Організація Об’єднаних Націй спирається на три рівно важливі і взаємозв’язані опори: сталий розвиток, мир та безпека, права людини. Ухваливши у 2015 році Цілі Сталого Розвитку до 2030 року, світові лідери уточнили, що «сталий розвиток неможливо реалізувати без миру і безпеки». Про це йдеться в авторській колонці Девіда Доногью, почесного наукового співробітника Інституту закордонного розвитку та експредставника Ірландії в ООН на сторінках «Al-Jazeera», переказ якої пропонує «Foreign Ukraine».
Під час обговорення не було жодних ґарантій згоди на цьому етапі. Багато представників з Ґлобального Півдня побоювались включати мир як мету. Хвилювалися, що це призведе до несправедливих умов і завдасть шкоди постраждалим від війни країнам, які розвиваються.
Ґлобальна Північ наполягала, що це не спроби запровадити умову миру, а лише визнання: насильницькі конфлікти не сприяють сталому розвитку, а мир це законна його мета.
Результатом компромісу стала шістнадцята ціль сталого розвитку (ЦСР). Вона визнає центральне значення досягнення як миру, так і розвитку, шляхом забезпечення інклюзивних інституцій, верховенства права, захисту прав людини та доступу до правосуддя.
Сьогодні мало хто сумнівається, що мир і сталий розвиток взаємозв’язані. Ескалація збройних конфліктів по всьому світу – це один з головних чинників, що гальмують проґрес у досягненні ЦСР.
Вторгнення росії в Україну, наприклад, має численні руйнівні наслідки для багатьох країн, включаючи ті, що страждають від проблем з продовольством або енерґетикою, а масштабні потрясіння на Близькому Сході спричинила війна в Газі.
Загалом, розкол таких криз підриває міжнародний консенсус, з якого вийшли ЦСР, і послаблює готовність держав до різнобічного співробітництва та солідарності.
Наш світ сповнений численних загроз міжнародному миру та безпеці. Це серйозний виклик для ООН, на яку Статутом ООН (найперша з цілей) покладено «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Чи осилить ООН цю мету у ХХІ столітті? Чи дозволяють її інституції та ресурси відігравати ту роль, яку очікують з 1945 року для запобігання конфліктам та збереження миру? Чи ж ООН відстає через конкуренцію великих держав, власні застарілі правила і забуті недоторкані інструменти?
Зараз є потреба зміцнити роль ООН у визначенні простору для діалогу, переговорів і компромісів, а також у допомозі державам-членам у вирішенні конфліктів. І ця потреба ще ніколи не була настільки нагальною. Ключове питання: що саме необхідно зробити в інституційному та фінансовому плані, щоб ООН мала змогу вреґульовувати дедалі складніші кризи.
Рада Безпеки – це цілковитий анахронізм, адже постійне членство та право вето відображає давно застарілий світовий порядок. Наприклад, дві третини питань Ради пов’язані з Африкою, однак постійних африканських членів там зовсім немає.
Багато провідних реґіональних гравців, наприклад Бразилія, Індія, Японія чи Німеччина, висувають питання щодо постійного членства. І вони здаються вагомішими за деяких з п’ятірки постійних країн.
Наш світ показово мультиполярний, часи єдиної наддержави давно позаду. Жодна держава, байдуже наскільки велика і могутня, не може вирішити світові виклики самотужки.
Усім державам потрібні союзники, незалежно про що йдеться: усунення прямих загроз міжнародному миру і безпеці, досягнення проґресу у сфері ґлобальних суспільних благ, таких як клімат, сталий розвиток і права людини (що по-своєму і є внеском у ґлобальну безпеку).
На Генеральній Асамблеї чітко визнають взаємозв’язок між цими проблемами.
Однак Рада безпеки ООН застрягла у минулому, де домінує постійне членство з правом вето. Це відображає геополітичні реалії 1945 року, а не сьогодення.
Вимога злагоди між постійними членами заважає Раді ООН вирішувати, що саме загрожує міжнародному миру і безпеці та як на це реаґувати.
Хоча незгода між п’ятьма країнами уже давно характерна риса роботи Ради безпеки ООН, останні кілька років помітна ескалація традиційних полярностей. Торговельні конфлікти та стратегічна напруга ростуть через запеклі протистояння у Сирії, Україні та Газі. Інтенсивна боротьба США і Китаю за світову гегемонію дедалі більше розпалює розбіжності в Раді.
Саме право вето п’ятірки країн найбільше шкодить репутації Ради безпеки ООН.
росія реґулярно накладає вето на проєкти резолюцій, які загрожують її планам у Сирії чи Україні. США чинять так само, якщо бачать загрози інтересам Ізраїлю.
Це врешті-решт паралізує ключовий орган ООН.
Кілька років тому Франція зробила спробу вийти з глухого кута. Вона виступила з ініціативою, щоб п’ятірка добровільно обмежила використання права вето у випадку проєктів резолюцій проти масових звірств або гуманітарних криз. Але для такого потрібна була згода усіх п’яти країн, тож пропозиції так і не дали життя.
Рада безпеки ООН має ґлобальніше представляти світ, в якому ми живемо, визнаючи, наприклад, роль і вплив нових реґіональних держав. Нам потрібна Рада, яка обмежить, а в ідеалі – скасує право вето п’ятьох постійних членів.
Натиск на колективній розробці заходів реаґування на кризові ситуації під проводом ООН має допомогти компенсувати домінування США, росії та Китаю.
Нам також треба докорінно реформувати порядок миротворчих заходів та посередництво ООН, посилити захист цивільних у зонах бойових дій, та працювати над низкою інших реформ. Перш за все, усі держави-члени мають підтвердити відданість принципам і механізмам, викладеним у Статуті ООН, щоб підтримувати міжнародний мир і безпеку.
Руслана Фалько, «Foreign Ukraine»
