26 листопада виповнюється 100 років з дня народження Володимира Косика, українського історика, фахівця з історії французько-українських взаємин, історії УНР та історії України періоду Другої світової війни.
«При всій об’єктивності, яка витікає з багатоманітності історичних правд кожної країни, український історик мусить бути адвокатом свого народу»
Володимир Косик
Володимир Косик народився в селі Вацевичі (тепер – Залужани) Дрогобицького району Львівської області, в багатодітній селянській родині. Навчався у «Рідній Школі» у Дрогобичі, після Другої світової війни в гімназії у м. Реґенсбурзі (Німеччина, 1949). У 1939 році вступив до Юнацтва ОУН. За активну участь в націоналістичному підпіллі був переслідуваний ґестапо, наприкінці війни вивезений на примусові роботи до Східної Німеччини, звідки у вересні 1946-го перейшов до Західної Німеччини.
З 1948 року він жив у Франції. Працював на фабриці, займався науковою діяльністю. Навчався в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Почавши навчання в Університеті Сорбонна (Париж), змушений був його перервати через брак коштів. Деякий час працював шахтарем та на інших фізичних роботах. Зокрема, у 1951-1954 роках – на хімічному заводі Пешіне. Потім поновив навчання й успішно закінчив його, а невдовзі здобув перший науковий ступінь в цьому ж університеті. Навчався також в Інституті історії сучасних міжнародних взаємин.
У 1949-1970 роках працював журналістом, дописував до еміґрантських періодичних видань, а також співпрацював із французькими журналами. Користувався псевдонімом «Борис Марченко». Засновник і редактор франкомовного журналу «Європейський Схід». Деякий час працював у редакціях журналу «Визвольний Шлях» (Лондон) та газети «Шлях Перемоги» (Мюнхен), що були друкованими органами Закордонних частин ОУН.
У 1956 р. Провід Закордонних Частин ОУН призначив його редактором українських програм для «Радіо Тайпей» на Тайвані, де він працював до 1960 року. Після повернення очолив Об’єднання українців у Франції (з 1962 р.) та був тереновим провідником ОУН.
У 1960-1980-х роках Володимир Косик читав лекції з історії України в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, а також у Національному інституті східних мов і цивілізацій університету Париж-3. У 1981 році він захистив у Сорбонні (університет Париж-1) докторську дисертацію на тему: «Політика Франції відносно України в 1917-1918 рр.».
З 1992 року професор часто відвідував Україну, читав спецкурси з історії в багатьох університетах: Київ, Івано-Франківськ, Тернопіль, Дрогобич. З 2000 року займав посаду професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, читав лекції з історії України в цьому університеті. Також він був незмінним делеґатом Світових конґресів українців, інших форумів. Він став одним із засновників у 2002 році Центру досліджень визвольного руху у Львові, де був довголітнім Головою Вченої ради.
У своїй дослідницькій і видавничій праці спричинився до висвітлення десятків тем, які оминали, замовчували або фальсифікували інші. Колосальна обізнаність із архівними документами дозволила проф. Косикові без остраху писати про такі питання, що вважаються складними в історіографії. Він мав наукову та громадянську відвагу на повний голос заявляти й арґументовано спростовувати звинувачення, які українцям приписувалися упродовж багатьох десятиліть. Активно дописував до багатьох газет і журналів, брав участь у конференціях і круглих столах, видавав брошури та книги. Справжніми сенсаціями стали його видання: «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», «Правда історії. Роки окупації України 1939-1944», «Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН», «“Русскій мір” – облудна вигадка?», «Україна. Довга і важка боротьба за існування» та інші. В цих виданнях проф. Косик присвятив увагу знаковим проблемам української історії: звинуваченням націоналістів у «колабораціонізмі» та причетності до знищення євреїв, українсько-польському конфлікту, репресіям проти мирного населення нацистської і комуністичної окупаційних влад тощо.
Володимир Косик нагороджений французьким урядом званням «Офіцер Ордену мистецтв і письменства» (1998); Золотою медаллю УВУ (2000); Президентом України орденом «За заслуги ІІІ ступеня» (2005); лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2000). Почесний член Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА (1995).
Помер 12 червня 2017 року у м. Париж, Франція.
