Історія їхнього знайомства, віщий сон перед арештом поета й глибока самотність після його смерти.
«Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою», – дослівно так писав Василь Стус своїй дружині Валентині Попелюх. Вона вийшла заміж за Василя Стуса у 1965 році. Історія їхніх стосунків описана багато разів – востаннє у фільмі «Заборонений». Це було щире, глибоке кохання. Для Василя Стуса – до останнього дня життя і жахливої смерти в ув’язненні. Вони були одружені 20 років, з них лише 7 років жили разом, решту часу Василь Стус провів у таборах. І весь цей час невпинно писав своїй Валентині…
«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою».
У 1973 році до дня народження дружини Стус написав їй з ув’язнення вірш з фраґментів текстів улюбленого Рільке:
«Я люблю так глибоко, так високо,
так неосяжно,
як (наскільки) моя душа сліпо багата,
коли вона своє буття відчуває і вічність.
…І якщо є Бог,
хочу тебе більше любити після смерті».
Валентина Попелюх ніколи не була публічною і завжди уникала уваги преси. У 2008 році вона розмовляла з Надією Кир’ян з видання «Слово просвіти».
В цьому рідкісному інтерв’ю вона розповіла і про знайомство зі Стусом, про його смерть і про віщий сон, що наснився перед його арештом.
— Як Ви познайомилися? Чула, що це дуже романтична історія.
— Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось – раз! – опустив руку на моє плече – і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся – ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся – стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі. Раніше не зустрічались…
— Чи замислювалися, обговорювали цю зустріч? Чому саме за Вами він тоді пішов?..
— Про це я думала вже тепер. Мабуть, на це була Божа воля. А тоді так мало було часу, щоб поговорити, осмислити… Жили, як у колесі: справи, клопоти, хвилювання. У Василя то роботи нема, то є; люди приходять, а тут Дмитрик маленький, хворобливенький був… А потім раптом – ґрати… Сни були дивні. Тоді я не розпізнавала, тепер думаю – віщі. Можливо, якби прислухалась – можна було б щось змінити. Наприклад, коли його вперше забрали, мені наснилась дорога, якою Василь іде – і не озирається. Я дивлюся йому вслід… У цю хату він уже не повернувся…
— Коли Ви дізналися, що Василь – поет? Як на це реаґували?
— Я ж не вибирала поета. Довго не знала про його захоплення. Спершу ми з ним ходили на спортивний майданчик, грали у бадмінтон. Зустрічалися майже рік. Вірші почав читати через деякий час після знайомства. Спочатку Пастернака, то був період його захоплення цим поетом. Потім присвятив вірш мені, тоді зізнався. До речі, цього вірша у книжках не знаходжу. Про літературу говорили нечасто.
Василь мені часом давав читати свої твори, більше статті. Колись мене похвалив: «У тебе гарний смак»…
— Чи шкодуєте про щось? Можливо, тепер щось зробили б інакше?
— Ні, в наших стосунках, мабуть, усе було правильно. Часом сперечалися, найчастіше з приводу виховання сина. Він дотримувався “крайніх” поглядів. Вважав, що його син повинен бути таким, як і він. Не розумів, що це все-таки дитина, яка виросла в інших умовах. Особливо це було відчутно, коли повернувся з таборів. Коли забрали – синові було п’ять років, коли повернувся – дванадцять. Звичайно, виникали непорозуміння.
Василь сам був Божим дитям. Маму дуже жалів. 1979 року писав Дмитрові з таборів: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес…Тяжко жили – мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна в чому…».
— Де працюєте? Як ставляться до Вас колеґи? Чи змінилося ставлення з тих часів?
— Донедавна працювала в конструкторському бюро Київського механічного заводу імени Антонова. Конструювали літаки. Раніше до мене всі ставилися дуже підозріло. Тепер все змінилося.
— Як пережили ті роки?
— Як уві сні. Думала: «О, це вже скоро скінчиться». Коли вперше приїхала на побачення до Василя, думала: «Цього бути не може. Василь – за ґратами! Абсолютно позитивний чоловік. Це сон».
Коли мене викликали до КДБ, казали: «От він такий-сякий…» Кажу: «Що ж він зробив? За що?»
— У цій ситуації хто кого підтримував: Ви його чи він Вас?
— Думаю, що він мене підтримував. Як його не стало – наче світ змінився. Одразу прийшла самотність…
— Коли він стільки років був за ґратами, Ви самотности не відчували?
— Ні. У ті жахливі дні Дмитрик якраз був у війську під москвою, в «строй баті», я дуже хвилювалася і поїхала до нього. Ночувала у якійсь хаті з тарганами. Наступного дня (саме на початку вересня) прийшла до сина – і сидимо як укопані, не можемо ні про що говорити. Якесь дивне відчуття порожнечі: ні він мені нічого не каже, ні я йому. Потім кажу: «Знаєш, Дмитрику, я, мабуть, поїду додому». Хоч могла ще день побути, однак поїхала.
Приїжджаю, а там телеграма: «Ваш чоловік помер». Я в розпачі. Подзвонила до Євгена Пронюка. Даю телеграму: «Я виїжджаю». Замовила труну, квитки. Узяла Риту Довгань і сестру. Заїхали дорогою по Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: «Ми вже поховали! Можемо Вас відвезти на цвинтар».
Я до них: «Я ж Вам дала телеграму». «А нам не було де зберігати». Хоч там такі холодні ночі… Він, бідолаха, напевно, від холоду й помер. Як це сталося, ми й досі не знаємо…Ми сіли біля могилки. І вони тут стоять.
Кажу: «Відійдіть звідси! Я не хочу вас бачити!» Правда, послухались, відійшли. Ми посиділи, поплакали – і поїхали.
— 19 листопада 1989 року тіло перепоховали на Байковому цвинтарі. Вшанувати Василя прийшли майже 100 тисяч людей. Які спогади про це?
— Це дуже складна історія, і вона вже описана. Труну віддавати довго не хотіли. Посилались то на карантин, то на якісь інші причини. Допомагали забирати друзі, родичі, письменники… Станіслав Чернілевський знімав фільм. Під час переїзду перешкоджали: пробивали шини. Раптом щось змінилося — дали дозвіл. Робили все друзі самі: викопували, перевозили… Страшно про це згадувати.
— Коли був кращий час: тоді чи тепер?
— Для мене тоді, бо був Василь. Молоді були, сподівалися на краще. Тепер можна було б добре жити, вільніше. Якби всі зрозуміли, що потрібно чесно працювати для України, мали б гідне життя.
У листах, що отримувала Валентина Попелюх, поет писав: «І я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість».
Вони зустрілися на небесах 25 березня 2022 року. Пані Валентині було 84 роки. Вона померла від тяжкої хвороби, на руках сина Дмитром. «Під час вибухів, у селі під Києвом, де тривають бої…», – повідомила її невістка Тетяна Стус…
Василь Стус напевно нарешті взяв її за підборіддя – ніжно, тепло, віддано – так, як кохав її за життя…
Текст і фото: «Українки»
