Дмитро Донцов
Коли-коли повчав нас М. Гоголь, як небезпечно кумпанувати з дияволом, – та надаремне. Бачили в його науці лише веселий жарт. Вчив він: не грати з чортом в дурня, бо вас обдурить; не приставати з тими, що продали душу дияволові, бо вийде халепа; не шукати з ним користі, щоб не вийшло так, як з тим дідом, який пішов скарбу шукати за чортовими вогнями блудними. Викопав дід казанок з ясними червінцями, а як приніс до дому, як витрусив, що там було… золото? Де там золото! Сміття, свинство, сором сказати, що…
В положенні того гоголівського діда опинилося багато і великих мужів від політики, які – одні з Сталіном, інші з Берією, треті з Хрущовим, а четверті ще з Леніним – приставали з московським дияволом, а тепер замість сподіваного щастя, нюхають пахощі кремлівського казанка, що їм тичуть під ніс то в Ялті, то в Женеві.
Смішно це? Смішно, та не дуже. Бо хоч на весело скінчилося в того діда панібратство з чортом, то Хому Брута таки на смерть задушив Вій, коли той почав зиркати на маску чудової красуні, яка була відьмою…
Довгими рядами встають перед очима оті Хоми Брути, що дали себе звабити усмішці диявола…
Почнім з початку. Скільки ж то соціалістичних Хомів задушив Вій з Кремля за те, що – «лобом не широкі» – звабилися на його усміх! Ю. Коцюбинський, Затонський, Хвиля, С. Вітик, Лозинський, М. Грушевський, А. Крушельницький, К. Студинський, К. Поліщук, величезна ватага тих, що до них добре прикласти слова Лесі Українки: «Будь проклята кров ледача не за чесний стяг пролита»…. Скільки їх у Києві зворушувалися від усмішки Мануїльського, від улесливих слів Леніна в Москві, – щоб потім гинути або тікати від Муравйова, Антонова чи Троцького! Скільки їх у Львові зворушувалося від усмішки московського консула перед 1939 р., чи від усмішок московських «визволителів» в 1939 чи в 1945 рр., щоб потім мандрувати до Воркути чи за океан!
Перший це і другий приклад. Потім третій: скільки то польських політиків шукало в 1939 році порозуміння і допомоги в московського диявола! Скільки їхало на переговори нібито з Жуковим, а приїздили просто до Луб’янки. Скільки з повстанської «армії крайової» вилазили на поверхню, зваблені усмішкою диявола, щоб потім спочити в Катині?..
Четвертий приклад: як надіялися міністри Мигая, румунського короля, на допомогу СССР! Якою щирою видавалася їм усмішка кремлівського Малюти Скуратова – Вишинського, або «мадам» Паукер? І де вони всі тепер?
П’ятий приклад: як прояснялися в захопленні обличчя маршалів 3-го Райху, коли дивилися на усміхнені морди Молотова і товаришів в 1939 р., стискаючи їх руки на союз, мир і згоду! І все це, щоб незабаром повиснути на шибениці від рук вчорашніх приятелів, які тепер вже не сміялися, які – в призначений час – прийшли по душу тих, що мали необережність запродати її чортові.
Який сенс женевських усмішок Булґаніна і Хрущова? Такий самий, як сенс усмішок Мануїльського до Винниченка чи Грушевського. Як сенс усмішок большевицького консула до тих туманів, що ходили до нього «у гості». Як сенс усмішок радянських маршалів до поляків напередодні Катиня. Як сенс усмішок Молотова до Ріббентропа з товаришами. А який сенс поженевських усмішок Хрущова і Булґаніна перед збаламученою юрбою індусів або їх Керенських замість вождів? З-поза тих усмішок виразно проглядала погроза, що західні «під’юджувані війни» і «колоніальні гнобителі» з Лондону і Вашингтону повинні мати свій Нюрнберг, де суддями будуть виключно гангстери з Кремля.
Де причина цього безумного легковірства? По-перше, брак мудрості, бо навіть, коли пес побачить, що – роками – незмінно, заки його пан опереже нагаєм, що тримає за спиною, перед тим до нього привітно усміхнеться, то тій усмішці довіряти не буде. Навіть пес! По-друге, це є брак не тільки відваги, а просто самозаховавчого інстинкту. Бо кішка навіть кидається – чотири лапи в повітрі – на пса, коли загрожені її діти. По-третє, нарешті, це є брак всякого ідеалізму. У людей, що як оті гоголівські дядьки, що тільки й думали про скарби землі, в них і мужність охляла, щоб виступати проти диявола, і розум потьмарився, щоб розуміти його усміхи і підступи, і здібність пропала горіти великою ідеєю, що нею можна було б запалити серця войовників за правду, і прикликати собі на допомогу «душі праведних і силу архистратига Михаїла»…
Оповідає Гоголь: коли вістка про страшний кінець Хоми Брута досягла до Києва, до його приятелів, що поминали в шинку його грішну душу, то «філософ» Тиберій Горобець, коли шинкар поставив перед ним третю склянку, сказав:
«А я знаю, чому пропав він – тому, що злякався. Коли б не злякався, то відьма нічого б з ним не зробила. Треба тільки, перехрестившись, плюнути їй на самий хвіст, то нічого й не буде».
І це – може й смішно, а може й ні. Не забуваймо, що знак хреста – це перша, найстрашніша сила проти московського диявола. Не забуваймо, що гинуть від того диявола ті, які його лякаються; які не мають відваги плюнути в усміхнене обличчя московського чорта і всіх його слуг по цей бік заслони, прилюдно, на цілий світ.
Коли нові вожді Заходу здобудуться на цей перший крок, то вони так само дадуть собі раду, «осідлають» московського чорта, як зробив це коваль Вакула, в якого теж на спині сидів чорт. В стократ зростуть тоді їх сили.
Pretereo censeo: Захід потребує нової правлячої дружини, нових «лідерів». Без цього доля його – доля Хоми Брута.
«За Самостійну Україну», 1957 р., с. 84-87.
