Українська маніфестація в Чикаго проти Голодомору у листопаді 1933 року

Галина Парасюк, кандидат історичних наук, архівіст Українського Національного Музею в Чикаго

17 листопада 1933 року в центрі міста Чикаго пройшла кількатисячна українська маніфестація проти штучного Голодомору, влаштованого сталінським тоталітарним режимом в Україні. Два тижні до того в Чикаго завершив своє успішне представлення Український Павільйон на Світовій виставці Поступу Прогресу. Президент виставкового комітету, Мирослав Сіменович, знаний і шанований у місті лідер українців, очолив протестаційну ходу. Однак…на перехресті вулиць Медісон і Полайна (Madison & Paulina streets) мирна маніфестація зазнала жорстокого нападу. Десятки поранених українців. Мирослав Сіменович, як лікар, надавав першу допомогу просто на бруківці.

Що відбулося в Чикаго у листопаді далекого 1933 року і чому організований Голодомор в Україні був сприйнятий “змовою мовчання у вільному світі?”

Українською Голгофою називають Голодомор в Україні 1932-33 років. Терор голодом, спричинений тоталітарним режимом на багатій українській землі приніс смерть мільйонам хліборобів та їхнім родинам. Через голодомор і депортацію із рідних земель, Україна втратила більше людей, ніж в час першої Світової війни і буремні роки революції та громадянської війни. Якщо порівняти статистично, – під час Голодомору зникла ціла європейська країна. Для порівняння, сучасне населення Данії складає 5, 2 млн, Австрії – 8 млн, Бельгії – 10 млн.

Відвідувачі Українського Національного Музею в Чикаго, оглядаючи експозицію, присвячену пам’яті жертв Голодомору, часто запитують:

– Як світ реагував на штучно організований терор голодом в Україні, адже він тривав цілий рік?

Логічне запитання. Відповідь на нього можна віднайти, гортаючи пожовклі газетні публікації. Перші відомості з-поза “залізної завіси” про страшний голод в підрадянській Україні проникали за океан від людей, що пробували втекти за Збруч. На жаль, часто такі спроби завершувалися трагічно. Про це також писали скупі газетні рядки.

Політичні діячі в української еміграції намагалися привернути увагу світу: “До твого серця, брате і сестро! – зверталася до європейського загалу дочка гетьмана Павла Скоропадського, Єлизавета. – Якщо допомогу голодуючим не організувати негайно, то взимку може загинути до 12 мільйонів душ”. Активістка українського жіночого руху Мілена Рудницька, на початку 30-х років очолювала Союз Українок, зверталася до Ліги Націй, оголошувала голодування, щоб привернути увагу до голоду в Україні. Сміливий і саркастичний Едвард Козак, редактор гумористичного журналу “Комар”, який виходив щотижня, тираж якого сягав 30-50 тисяч (колосальний наклад для того часу), на обкладинці серпневого номеру 1933 року під сумною карикатурою, де смерть в будьонівці вела москалів у зморені голодом українські села, писав: “На Великій Україні панує великий голод…”.

Що ж Європа? Про мовчазність європейських країн Олександр Олесь написав свої болісні рядки:

Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала…

Європа не тільки мовчала, вона мирно співіснувала із червоним людожером. 18 вересня 1933 року з ініціативи 30 країн-членів, радянський союз прийняли до Ліги Націй, і він став постійним членом Ради Ліги.

Інформація про Голодомор доходила за океан. Українська газета “Свобода”, що виходила кожного дня писала: “Далекосяжними історичними подіями почався той 1933-й рік. У З’єднаних Державах Америки, після важких економічних потрясень, вступив до Білого Дому новий президент, Франклін Делано Рузвелт, заповідаючи період “Нью Ділу”, що мав вивести країну з депресії. Україна ж була відгороджена від світу найщільнішою залізною завісою. З початком 1933-го року стали продиратися крізь залізну заслону тривожні вісті про голод на Україні”.

Чикаго 1933 року відзначало 100-річчя від свого заснування, у ювілейний рік в місті відбувалася Світова Виставка Поступу Прогресу. Українці завдяки авторитету громади та її лідерів домоглися влаштування власного Українського Павільйону. Нечувана річ. Нація, що не мала своєї держави, отримала право бути представленою як рівна із рівними з усіма країнами світу. Прапор вільної України і тризуб велично споглядали з верхівки павільйону на відвідувачів, а їх було майже два мільйони. Наприкінці серпня 1933 року організатори Світової Виставки в Чикаго оголосили Український Тиждень, де відбувалися урочисті паради, концерти, з’їзди українців. Озеро Мічиган нагадувало Чорне море, коли тисячні колони українців у національних строях проходили його набережною. Першого листопада 1933 року Український Павільйон завершив свою роботу.

17 листопада 1933 року українці організували багатотисячну мирну маніфестацію у середмісті Чикаго, протестуючи проти штучного голоду в Україні та прийняття радянського союзу до Ліги Націй.

Маніфестація була організована активістами Гетьманського руху “Січ”. Відділи “Січі” імені Євгена Коновальця, група, очолювана полковником  Шаповалом, члени Українського Народного Союзу та організації українських церков. Колони українців проходили мирною ходою в знак протесту, але на перехресті вулиць Медісон і Полайна їх зустріли комуністи. Чиказькі та детройтські комуністи напали на учасників маніфестації, намагаючись перешкодити подальшій ході вулицями міста. Газета “Чикаго Трибюн” писала, що внаслідок нападу на маніфестантів, було поранено десятки українців. Чимало людей було госпіталізовано.

Українська преса називала імена постраждалих: “Між сильно побитими і покаліченими були Марко Шиян, Ісидор Левтюх. Лікар Іван Смук був поранений в голову. Комуністи вихопили та знищили американський прапор. Відзначилися сміливістю в захисті українців О. Любас, Й. Пашковський, М. Моринець та українська молодь, як хлопці, так і дівчата. Журнал “Екран” згодом подав деталі конфлікту, позначаючи людей на фото: “Перший зліва – Ісидор Левтюх, а по противному боці Марко Шаян і Микола Моринець”. Лікар Мирослав Сіменович, що був головою маніфестаційного комітету, і поранений лікар Іван Смук, надавали необхідну допомогу постраждали від нападу.

Завдяки організованості українців і готовності до захисту, (про мілітарну підготовку відділів “Січі” згадувалося у статті про візит Данила Скоропадського до Чикаго), маніфестанти змогли дійти до запланованого місця зібрання – будинку Пламберс Хол (Plumbers Hall) поблизу Юніон парку. Відбулося загальне віче. У залі Пламберс Холу М. Сіменович й І. Смук продовжили надавати допомогу пораненим.

Завдяки короткому повідомленню у “Чикаго Трибюн” і двом фотографіям, знаємо, що українці не мовчали про трагічні події 1933-го року. Чиказькі українці писали, що мають чисту совість перед співвітчизниками, бо збиралися на найбільш масові демонстрації і протести проти геноциду українців.

Переглядаючи міжнародну пресу того чорного 1933 року, коли від голоду вимирали цілі села, можна побачити, що вся увага світу була прикута до подій в радянському союзі. У березні цього року в москві заарештовано шістьох британських інженерів, звинувачуваних у типовій на той час справі “саботажу”. Передовиці світових газет публікували деталі судових засідань, співчували та прогнозували можливі вироки. В той час, не помічали невеличких заміток в пресі про труднощі із забезпеченням продовольством в Україні. Інженерів відпустили, а мільйони українців загинули. “Але йшлося тільки про українців” – цинічно заявляв кореспондент “Нью Йорк Таймс”, Волтер Дюранті, що згодом стане символом жахливої брехні і замовчування страшного геноциду в центрі Європи.

Сполучені Штати не бажали чути про Голодомор в Україні. У жовтні 1933 року президент США Ф. Рузвельт звернувся з пропозицією до радянського уряду почати переговори про встановлення нормальних дипломатичних відносин між обома країнами. 16 листопада 1933 року між США і СРСР були встановлені дипломатичні відносини. 1933 рік вважають роком визнання Сполученими Штатами радянського союзу як держави.

Мільйони безвинних жертв… Людям, яким пощастило вижити, боялися вголос говорити про трагедію. В Україні стало можливим говорити про Голодомор наприкінці 80-х років ХХ ст. Майже через десятиліття,  26 листопада 1998 року Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду. На сьогодні факт геноциду українців через Голодомор було офіційно визнано 32-ма урядами країн світу.

Матеріали і фотографії з архіву Українського Національного Музею в Чикаго