Юрій Щур
Співробітники МГБ у 1946 році змушені були визнати, що після двох років боротьби із націоналістичним підпіллям на Наддніпрянській Україні, повного успіху досягти їм не вдалося. Крім досвідчених оунівців, на шлях боротьби з совєтською владою ставала молодь, яка проживала на окупованих німцями українських землях й була знайома із метою та завданнями ОУН. Ця молодь створювала підпільні гуртки та організації, частина з яких підтримувала зв’язок із діючими клітинами ОУН. Широко поширювали матеріали із закликами до боротьби з радянською владою за відновлення Самостійної України.
Здійснюючи оперативні заходи проти українського націоналістичного руху, Управління МГБ по Дніпропетровській області завело аґентурну справу «Пушкарі». Справа була заведена на основі отриманих від аґентів даних, що студент Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, уродженець Криничанського району Павло Афанасенко, у лютому 1946 року розповідав про існування в його інституті антисовєтської групи, що мала намір зірвати вибори до верховного совєта ссср. Розмова ця мала місце на квартирі старшої медсестри місцевої залізничної лікарні Галини Саганович.
З метою попередження можливої антисовєтської акції, Афанасенко був таємно затриманий й допитаний. Він підтвердив факт розмови із Саганович, але не бесіду щодо зриву виборів. За його словами, він переповів лише випадково підслухану розмову двох студенток, які говорили що не мають бажання йти на вибори.
Але найцікавіше для чекістів було попереду. На допиті Афанасенко зізнався, що у 1941 році його було залучено до ОУН, яка діяла під вивіскою «Просвіти». Керували нею, за його даними, «західняк» Альфред та вчитель середньої школи Пестушко. На нелеґальних зборах учасники цієї організації читали націоналістичну літературу. Пізніше, на початку 1942 року, після арешту керівників підпілля німцями, Афанасенко від ОУН відійшов.
За його свідченнями, до націоналістичного підпілля також належали жителі Дніпропетровська (Дніпра): студент 2-го курсу гірського інституту Володимир Афанасенко, курсант артилерійського училища Віктор Олексієнко (Алєксєєнко), студентка 3-го курсу сільськогосподарського інституту Галина Біла та студент медінституту Микола Бублейник.
Олексієнко мешкав у 1944 році в обласному центрі разом з Павлом Афанасенком на одній квартирі, читав йому власні націоналістичні вірші, розказував про діяльність ОУН, а пізніше повідомив про намір створити підпільну організацію серед однодумців. Тоді ж запропонував йому зайнятися підбором кандидатур для залучення. Виконуючи поставлені завдання, Афанасенко познайомив Олексієнка із студенткою університету Тонконіг, Глотовою та медсестрою Саганович. Останні дві, за визначенням Олексієнка, для підпільної діяльності не підходили. У січні 1945 року зв’язки Афанасенка та Олексієнка перервалися, оскільки Павло був заарештований за підробку документів.
З метою подальшої розробки виявленого під час допитів осередку непокори на чолі з Олексієнком, співробітниками МГБ Павло Афанасенко був завербований в якості аґента під псевдонімом «Петро».
Перша зустріч аґента із Олексієнком відбулася у березні 1946 року. Тоді підпільник розповів про поширення листівок, здійсненне організацією, а також обмовився про необхідність придбання зброї.
Наступного разу Олексієнко запропонував «Петру» прийти до його знайомої, Жені, яка проживала по вулиці Короленківській, 35 й отримати у неї зразки антисовєтських листівок та розмножити їх. «Нагода» відвідати вказану адресу з’явилася 18 березня, тоді аґент отримав 30 аркушів паперу й текст двох листівок. Тоді ж він дізнався, що Женя вже поширила листівки у місцевому будинку офіцерів.
Вивченням почерку листівок, які приніс аґент, було встановлено, що вони виготовлені трьома особами. Текст був ідентичний тим, що виявлені й вилучені наприкінці 1945 року у будинку офіцерів й у будинках №14/16 та №21 на вулиці Короленківській.
Наступного разу, відвідавши помешкання Жені, аґенту вдалося дізнатися, що вона у 1942 році проживала у Одеській області (тепер ця територія належить до Кіровоградської), де була пов’язана із членами ОУН. Щодо листівок стало відомо, що їх автором є Олексієнко, а крім нього їх виготовляли курсант артилерійського училища Іван Колесников та, власне, сама Женя.
Аґент імітував активну діяльність, а Олексієнко, зрозуміло, вимагав звіту. Зокрема, його цікавило поширення листівок та реакція населення на їх зміст. Щоби викрутитися, «Петро» збрехав, що усі листівки поширив в універмазі.
Про ступінь довіри, який мав в організації аґент «Петро» може свідчити той факт, що саме йому Олексієнко доручив поїхати у Верховцеве Дніпропетровської області для отримання револьвера від перевіреної людини.
Тим часом слідчим вдалося встановити особу Жені – Давидьяк Євгенія, уродженка села Завалля Гайворонського району Одеської (тепер – Кіровоградської) області. На той час працювала секретарем бюджетного відділу обласного фінансового відділення.
З метою подальшого розвитку підпільної організації, Олексієнко виступав за налагодження зв’язку з діючими осередками ОУН у інших містах, зокрема у Києві. І знову ж так, в якості кандидатури для поїздки у Київ розглядалася особа аґента «Петра».
Наступна акція з поширення листівок мала відбутися поблизу заводу імені Петровського. 14 квітня учасники організації, серед них і аґент, виготовили необхідну для поширення кількість. «Петро», керуючись настановами співробітників МГБ й маючи на меті попередити поширення листівок, визвався зробити це самому. Однак Олексієнко наполіг, щоб разом із ним на акцію вийшла й Галина Біла.
Куратори аґента й тут знайшли вихід. «Петро» мав підготувати чисті аркуші паперу, які він й розкидуватиме замість справжніх. Біла ж в той час мала здійснювати нагляд за ситуацією навколо. Акція відбулася 16 квітня 1946 року чітко за планом співробітників МГБ. Прийшовши на місце, «Петро» залишив Білу на протилежній частині вулиці, а сам розкидав чистий папір, який було акуратно підібрано чекістською розвідкою, що супроводжувала аґента.
До особи Галини Білої у співробітників МГБ були кремі запитання, оскільки вона підтримувала зв’язки із заарештованими за участь в ОУН у місті Верховцево Миколою Невидайлом та Володимиром Стадником. Обидва у 1941 році перебували у орбіті діяльності члена Похідної групи ОУН учителя Омеляна Поврозника, який був змушений у грудні 1941 року повернутися на Західну Україну.
Значно турбувало співробітників МГБ і те, що Олексієнко доручив Євгенії Давидьяк виїхати на Гайворонщину для встановлення зв’язку з відомими їй оунівцями.
Маючи намір не допустити розвитку діяльності підпільників та їх зв’язку із осередками ОУН, співробітники МГБ станом на 21 травня 1946 року в рамках розробки справи «Пушкарі» розробили план оперативно-аґентурних заходів. Серед іншого, планом було передбачено арешт найбільш активних учасників підпільної організації.
Серед матеріалів тогочасних совєтських спецслужб у Дніпропетровській області можна віднайти й історію життя та діяльності оунівця-розвідника Івана Ризоля 1905 року народження, уродженця Амур-Нижньодніпровська (тепер – адміністративний район м. Дніпро). У березні 1946 року він був заарештований співробітниками УНКГБ Дніпропетровської області після прибуття по репатріації з Німеччини.
До початку німецько-совєтської війни Ризоль працював слюсарем в інженерно-будівничому відділі НКВД у Києві, а перед арештом перебував на нелеґальному становищі. Підставою для арешту стала інформація про належність до середовища ОУН, конкретніше – до Крайового Проводу Південноукраїнських земель.
Під час попереднього слідства співробітникам НКГБ вдалося з’ясувати деякі обставини діяльності Ризоля в націоналістичному підпіллі. До ОУН він був залучений у листопаді 1941 року Іваном Чернетою, який під час німецької окупації працював головою Нижньодніпровської районної управи, а пізніше – був начальником 2 відділу поліції безпеки при СД в м. Дніпропетровськ, до арешту німцями у 1943 році. За даними дослідника історії ОУН на Дніпропетровщині Дмитра Куделі, після керівництва районною управою Чернета працював начальником господарського відділу Української допоміжної поліції.
У своїй діяльності Ризоль був пов’язаний безпосередньо із керівником Нижньодніпровського міського проводу ОУН «Романом Блакитним». Цим псевдонімом користувався уродженець Львівщини Степан Макух, який був організатором і керівником місцевого підпілля, а також представником Крайового проводу ОУН. Кілька разів його арештували німці, а у червні 1943 року Макух втік з Ігренського концтабору.
Крім того, будучи анґажований до діяльності референтури Служби безпеки ОУН, Ризоль також напряму співпрацював з одним з керівників СБ ОУН Крайового проводу Іваном Біликом («Миколою Півтораком») та крайовим провідником Василем Куком («Лемішем»).
У грудні 1941 року Іван Ризоль за завданням Крайового проводу пішов на службу в поліцію безпеки при СД. За протекцією начальника інформаційного сектору політичного відділу поліції безпеки Дніпропетровська, оунівця (або наближеного до ОУН) Якова Лінника був призначений начальником того ж сектора поліції безпеки у Нижньодніпровську.
Виконуючи завдання підпілля, Ризоль постійно інформував «Леміша» про штатних співробітників та негласну аґгентурно-інформаційну мережу поліції безпеки, а також про матеріали, які надходили в поліцію безпеки про учасників та діяльність ОУН.
Одночасно, користуючись службовим становищем, підбирав конспіративні квартири для ОУН, інформував Провід щодо заходів безпеки, якщо якась з квартир фіксувалася підзвітною йому нацистською аґентурою. Так на організованих Ризолем у жителів Нижньодніпровська Веліготської та Шведченко конспіративних квартирах зупинялися кур’єри із Західної України, зберігалися друкарські машинки, склографи й література націоналістичного підпілля.
У 1943 році Іван Ризоль разом з іншими членами ОУН брав участь у відплатних акціях проти співробітників німецької поліції безпеки.
За завданням Крайового проводу, використовуючи службові можливості, Ризоль збирав дані про діяльність просовєтського та партійного підпілля в Дніпропетровській області. Отримані дані використовувалися для обробки окремих осіб з числа просовєтського активу з метою залучення до націоналістичного підпілля. В першу чергу, це стосувалося українців. Таким чином, зокрема, у грудні 1942 року були залучені колишні члени компартії слюсар шинно-монтажних майстерень в Нижньодніпровську Микола Пашнєв та майстер вагонно-ремонтного заводу в Дніпропетровську Петро Гавриленко. Вони обоє включилися в діяльність ОУН, в складі боївки СБ брали участь у акціях проти окупантів. У вересні 1943 року, під час відступу німців, ці двоє Проводом ОУН були перекинуті в с. Тростянець Дубенського району Рівненської області, де працювали в майстернях УПА з ремонту зброї. На момент допитів Ризоля весною 1946 року обоє вже були заарештовані.
Під час слідства Іван Ризоль назвав 84 відомих йому аґентів СД, з числа яких УНКГБ було розшукано й заарештовано 29. Також слідчим вдалося встановити, що виконуючи настанови організаційних зверхників й намагаючись увійти в довіру керівників німецьких контррозвідувальних органів, значну інтенсивність Ризоль проявляв у боротьбі з совєтським та компартійним активом. Так, в результаті діяльності аґентури, яка перебувала під контролем Івана Ризоля, німцями було заарештовано більше ніж 50 таких осіб, більшість з яких пізніше розстріляно.
Даних про подальшу долю підпільника-контррозвідника немає. Серед матеріалів Дмитра Куделі також міститься лише невеличка примітка, що Іван Ризоль у списку УСБУ Дніпропетровської області від 28 вересня 1992 р. значиться як один із «членів ОУН, що служили в німецькій поліції і СД».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
