Головним антигероєм-націоналістом радянської пропаґанди був Степан Бандера. Він — уособлення всього того, що ненавидів і, очевидно, боявся совок, від чого назавжди мали відвернутися “правильні” українці. Романові Шухевичу (не) пощастило опинитися в його тіні. Коли після падіння срср почалися гарячі суспільні дискусії про роль ОУН та УПА, багатьом українцям значно легше було переоцінити значення в історії незнаного Романа Шухевича, аніж Степана Бандери, про якого всі все знали. Навіть якщо це “знання” сформувала радянська пропаґанда.
Пошук героя
Для декого позитивне сприйняття Романа Шухевича служило своєрідним виправданням подальшого несхвалення Степана Бандери. Бо визнати власну нездатність позбутися кліше виявилося значно важче, ніж сказати: “Бандера — не мій герой, а от Шухевич…”. Дехто навіть йде далі, твердячи, що слава Бандери геть незаслужена і вкрадена в Шухевича. Бандера ж не очолював УПА, більше жив на еміґрації, ніж в Україні, після війни так і не повернувся сюди. Відтак почалося протиставлення чи змагання двох керівників націоналістичного руху за місце головного героя. Безглузде і штучне, бо реальні особи, про яких йдеться, не змагалися між собою за першість і не намагалися усунути один одного. Та й не було в цьому русі головного героя.
Роман і Степан — виразні представники дуже яскравого покоління. Першого в українській історії покоління професійних революціонерів. Чоловіки та жінки якого цілком присвятились боротьбі за незалежність, вилучивши себе з інших аспектів життя — сім’ї, кар’єри, зацікавлень. Саме такий радикальний вибір і зробив цих людей настільки сильними та помітними. Вони свідомо переписали власні біографії на розділи національної історії.
У життєписах Шухевича і Бандери чимало спільного — це шлях від активної громадської діяльности до політичної та підпільної боротьби. Важливим кроком у становленні обох була участь у “Пласті”. Скаутські принципи присвяти Батьківщині, служіння суспільству, самовдосконалення та самозарадності формували їхні особистості. Дитинство обох припало на воєнне лихоліття. І один, і другий рано відчули гіркоту поразки батьків у війні за незалежність, зростали у спричинених нею умовах національного приниження, швидко зіткнулися з обмеженнями, пов’язаними з їхнім національним походженням. Обоє вважали, що єдиним способом знищити низьку для них стелю реалізації можна, лише зруйнувавши державу, яка її спорудила. Тому в юному віці долучилися до підпільної боротьби УВО, а потім ОУН. Обоє боролися за свої ідеї та загинули.
Готовий померти, готовий вбити
Водночас між Романом та Степаном було чимало відмінностей. Зокрема пов’язаних із походженням. Обидва з українських, інтеліґентних, священичих родин. Але стартові можливості Романа були кращими. Він виростав у повній, відносно невеликій, як на той час, сім’ї. Бандера був другою дитиною у родині без матері. Тож його матеріальні можливості, відтак і кількість часу для себе, скромніші. Роман походив із міста, Степан — із села. Різниця у стилі життя, яка визначалася цим на початку XX століття, була значно більшою, ніж сьогодні. Місто поринуло у швидкі зміни нового століття, село жило ще в попередньому, залишалося консервативнішим. Юному Степанові з його прагненнями швидких і радикальних змін значно важче було долати небажання змінюватися у спільноти, яка його оточувала.
Доступ до культурної та освітньої інфраструктури — бібліотек, театрів, музеїв, кіно — Роман мав значно кращий. Тому він формувався різнобічно розвиненою особистістю. Якби не підпільна стежка, яку він обрав, Шухевич міг стати музикантом, архітектором, бізнесменом. Натомість Степана важко уявити поза підпільною боротьбою. Навряд чи професія аґронома, яку він обрав, була тим, де він бачив себе в майбутньому. Найімовірніше, це був лише шлях до вищої освіти, а отже, міста, ширших соціальних зв’язків, які можна використати для визвольної боротьби. Його оцінки в атестаті після закінчення гімназії нижчі, ніж у Шухевича. Це не означає, що Бандера був інтелектуально обмеженішим, він зосереджувався саме на революційній діяльності. Він фактично не бачив себе поза нею.
Степан із дитинства тренував витривалість, щоб підвищити больовий поріг. Історики часто згадують про його самотортури. Але таке рішення — єдина “школа морських піхотинців”, доступна йому. Можливо, саме ця зосередженість була джерелом внутрішньої харизми, яка спонукала багатьох визнавати лідерство Бандери. Він був непоказним ззовні — низького зросту, хворобливий, негаласливий. Його досягнення у спорті були радше показником сили волі. Шухевич значно краще відповідає теперішнім уявленням про успішну людину: інтелектуал, музикант, спортсмен, жартун, улюбленець жінок. Його харизму доповнювала зовнішня краса: він подобався з першого погляду.
І Степан, і Роман цілковито присвятилися боротьбі, але й ця посвята була різною. Перший був лідером, готовим йти на жертву та будувати масовий рух — недарма одним із його юнацьких псевдонімів був “Ґанді”. Другий — солдатом і командиром, готовим вбивати й давати накази знищувати ворога.
Знати своє місце
Ці відмінності не були джерелом конфліктів чи непорозумінь. Навпаки, зважаючи на спільну ціннісну платформу, якою для обох був український націоналізм, вони доповнювали один одного й були здатні до ефективної співпраці.
Перший ніколи не ставив під сумнів доцільність верховенства другого в організаційній ієрархії. Бандера був “шефом” старшого за віком і за стажем у підпільному русі Шухевича: і як провідник Крайової Екзекутиви ОУН, і як керівник Революційного проводу ОУН, і як обраний Голова проводу ОУН. Під час розколу організації 1940-го Шухевич, обираючи між наступником Євгена Коновальця Андрієм Мельником і Степаном Бандерою, обрав Бандеру й долучився до молодої команди, яку він сформував. Зайнятий створенням батальйону “Нахтіґаль”, Шухевич не брав участи у Другому великому зборі ОУН навесні 1941 року, на якому Бандеру обрали Головою проводу, і не ввійшов до його складу. Але він ніколи не ставив під сумнів рішення своїх колеґ.
Бандера залишався для членів ОУН керівником навіть після арешту в липні 1941 року. Тому другий його заступник, який залишився на волі, Микола Лебедь був лише “урядуючим провідником”, тобто виконувачем обов’язків. Після усунення Лебедя з цієї посади створено колективний орган управління Бюро проводу, до якого увійшли Шухевич, Дмитро Маївський, Зиновій Матла. Цей самий колективний орган управління затвердили на Третьому зборі. За Бандерою, ув’язненим у концтаборі, залишили посаду Голови проводу. Шухевич, який після загибелі двох інших членів Бюро де факто очолював підпілля в Україні, не скористався його відсутністю, щоб посісти це місце.
Після звільнення Бандери з нацистського табору стало зрозуміло, що його повернення в Україну нереальне. І навіть тоді варіантом розв’язання питання про лідерство, яке пропонував Шухевич, було повернення до конструкції Бюро проводу з участю Шухевича та Бандери. Поки це не вирішили, Шухевич обіймав посаду Голови проводу ОУН на українських землях.
Не “чи”, а “і”
Спроби “відколоти” Бандеру від визвольного руху в Україні після Другої світової війни не обмежуються вигаданим протистоянням із Шухевичем. Вони виливаються у необґрунтовані тези. Нібито він, з одного боку, не визнавав рішень Третього надзвичайного великого збору Організації Українських Націоналістів через їхню “надмірну” демократичність. З іншого боку, нібито підпілля на чолі з Шухевичем саме відмежувалося від нього. Це не так.
Головний ідеолог підпілля повоєнного періоду Петро Федун одну з найважливіших праць назвав “Хто такі бандерівці і за що вони борються”. Він писав: “Бандерівці — це в останній час загально вживана, популярна назва всіх учасників повстанської та підпільної визвольної боротьби, що її в період гітлерівської окупації підняв український народ проти німців і що її від 1944 року він продовжує вести проти большевицьких загарбників. Ця назва створилася від прізвища славного сина українського народу, довгорічного революційного борця за волю і державну незалежність України, керівника революційної Організації Українських Націоналістів Степана Бандери”. Найвідоміший художник визвольного руху Ніл Хасевич один із дереворитів портретної серії присвятив Степанові Бандері, підписавши “Провідник ОУН”.
Питання, хто важливіший/кращий/крутіший — Роман чи Степан — так само позбавлене сенсу, як вибір “двигун чи кермо”. Обрати щось одне — означає зруйнувати цілісність і перестати рухатися. Шухевич і Бандера були членами однієї команди, до якої також належали політик Ярослав Стецько, конспіратор і організатор Василь Кук, ідеологи Степан Ленкавський та Петро Федун, пропаґандист Василь Галаса, керівник спецслужби Микола Арсенич, організаторка медичної служби підпілля Катерина Зарицька та інші. Всі з різними функціями та посадами, на різних рівнях, але зі спільним баченням мети.
Ця історія — добрий приклад співпраці та побудови стійкої організації на засадах спільних цінностей. Приклад, що важливий для нас сьогодні. Але питанням “Шухевич чи Бандера?” намагаються знівелювати і їхній внесок в українську історію, і здатність українців будувати дієві політичні рухи. Шухевич і Бандера вміли працювати разом, тому — не “чи”, а “і”.
Фото: «РБК-Україна»
Володимир В’ятрович,
кандидат історичних наук,
дослідник історії
визвольного руху,
«Локальна історія»
