Частина 4: Жінка – відповідає за чоловіка, діти – відповідають за батьків.
Юрій Щур
Одному з найкривавіших диктаторів в історії людства Йосипу Сталіну належить вислів «Син за батька не відповідає». Сказаний наприкінці 1935 року, він мав би засвідчити, що совєтська влада, «найгуманніша», не переслідує родини репресованих. Реальність була діаметрально протилежною. Зокрема, у оперативному наказі №00447 НКВД СССР «Про операцію щодо репресій колишніх куркулів, кримінальників й інших антисовєтських елементів» від 30 липня 1937 року, члени сімей репресованих за першою (розстріл) та другою (ув’язнення в таборах системи ГУЛАГ) категорією підлягали як мінімум обліку. Сім’ї засуджених до розстрілу громадян автоматично виселялися з певних найбільших міст СССР, зокрема й з Києва. Якщо ж співробітники НКВД вважали членів сім’ї репресованого здатних «до активних антисовєтських дій», то постановою позасудової «трійки» вони направлялися до табору чи на трудові поселення. Виселенню підлягали також і неповнолітні члени сім’ї.
Менше ніж за місяць, 15 серпня 1937 року з’явився оперативний наказ НКВД СССР №00486 «Про операції з репресій дружин та дій зрадників батьківщини». Вже передбачалося заарештовувати членів сімей репресованих громадян (розстріляних та в таборах), починаючи з 1 серпня 1936-го. Причини прояви таких документів більш ніж очевидні. Напередодні Великої війни, Сталін та його посіпаки «зачищали» територію СССР від потенційної «п’ятої колони», від людей які надто постраждали від совєтської системи.
Очевидно, що весною 1939-го наближення війни відчувалося досить гостро і не лише у владних кабінетах. В таких умовах боротьба з потенційними ворогами лише посилювалася. Родини «ворогів народу» перебували під щільним контролем совєтських спецслужб. На їх розробку було залучено значну кількість агентів та інформаторів. Останні даремно свій хліб не їли й на стіл до оперативників НКВД лягали донесення про широко розгалужені «антисовєтські організації», нібито створені родинами репресованих. Вони, за твердженням чекістів, «намагаються встановити організаційні зв’язки з контрреволюційним підпіллям та з агентурою іноземних розвідок в СССР».
Весною 1939 року органи НКВД на території України розробляли кілька агентурних справ, досить перспективних як на їх погляд. Одна із них – «Дружини», була заведена на родини репресованих письменників, обвинувачених у націоналізмі. Зокрема, на дружин Остапа Вишні, Олекси Слісаренка, Олеся Досвітнього, рідних сестер Виші та Миколи Хвильового й до них долучилася дружина розстріляного інженера Вальда. Саме на квартирі останньої чекісти зафіксували «осине гніздо», де збиралися родички репресованих. Звісно, на думку співробітників НКВД, це не могли бути звичайні вечори подруг за нещастям – це обов’язково мали бути зібрання антисовєтської організації. Більше того, агентура з оточення жінок справно доповідала про антисовєтські виступи дружини Остапа Вишні, яка розказувала про зустрічі із чоловіком і новини, отримані від нього. Зокрема й про існування якої націоналістичної організації письменників у таборі, члени якої «не склали зброї». Цікаво, що потенційні українські націоналісти, на переконання чекістів, шукали зв’язків з польською розвідкою через опосередкованого знайомого із білогвардійським минулим. Коротше кажучи, змішалися до купи люди, коні…
«Потенційні контрреволюційні кадри», які оформлювалися серед родичів репресованих, розроблялися за агентурною справою «Анонімні». Ключовою фігурою тут була жінка на прізвище Чмихова. Саме вона, нібито, переконувала усіх залучених «членів групи» заручитися підтримкою «крупної антисовєтської організації», якій запропонувати свої послуги в якості боєздатної сили. Всі ці репліки вправно доповідалися інформатором чекістів, яка постійно спілкувалася з Чмиховою. В подальшому фігуранти агентурної справи підозрювалися у співпраці із німецьким агентом, що для тих часів не було рідкістю.
Агентурна справа «Сімейка», яка розроблялася у Харкові, на думку співробітників НКВД, заслуговувала на окрему увагу. Не в останню чергу – через зв’язок фігурантів справи із родинами репресованих священників та церковників, яким вони намагалися допомагати вижити. «Здобутком» агента вважався список із 15 родин репресованих, яких головна фігурантка справи на прізвище Квітковська намагалася розшукати через довідкове бюро.
Чекісти Дніпропетровської області розробляли «досить перспективну справу» під назвою «Явка» одночасно у двох містах – Дніпрі (тоді – Дніпропетровську) та Харкові. Вони усерйоз вважали правдою інформацію агентів про існування підпільного «штабу дружин», який «керує всією контрреволюційною роботою серед сімей репресованих ворогів народу в зазначених містах й організовує для них матеріальну допомогу». Найцікавіше, що дані про «штаб» у чекістів були, але жодного реального прізвища – ні. Однак це не завадило їм розробляти справу далі й шукати нових агентів для активізації роботи.
Привертає увагу цікава деталь. І в справі «Сімейка», і в «Явці», співробітників НКВД явно дуже сильно турбував той факт, що організовується люди для допомоги один одному. Очевидно, совєтській спецслужбі було не до вподоби, що родини репресованих не опинилися на маргінесі суспільства, не отримали тавра «прокажених», а далі залишалися тим, ким були першочергово – людьми.
Окремої уваги НКВД «заслужили» діти репресованих, які підлягали обов’язковому обліку та політичному контролю (настрої, поведінка тощо). За неповними даними, станом на 1939-й рік на території України проживало 8 тисяч дітей репресованих. Очевидно також, що вони опинилися у щільному кільці агентів та інформаторів чекістів, які регулярно доповідали своїм кураторам про виявлені «контрреволюційні», «фашистські», «націоналістичні», «терористичні» й інші організації.
Однією з таких виявлених молодіжних організацій, яка нібито діяла на території тогочасних Київської та Черкаської областей, була «Українська націонал-соціалістична партія», до складу якої входили діти репресованих українських націоналістів. Із матеріалів НКВД виходить, що молодь готувалася до антисовєтського повстання за умови нападу іншої країни (перш за все – Німеччини) на СССР. Перш за все, вони мали намір завербувати до своєї «партії» студентську молодь, батьки якої зазнали репресій совєтської влади.
Викрити «партію» допомогла агентура. Спершу у розробку потрапив студент Київського державного університету Юрій Дусь, батько якого був репресований за націоналізм. Агенти доповідали, що цей студент групує навколо себе молодих людей із схожою біографією (репресовані батьки) яких агітує проти совєтської влади й обробляє у «фашистському дусі». Щоб перевірити цю інформацію, серед оточення Дуся було завербовано агента із псевдонімом «Літератор», якому й вдалося дізнатися про існування «партії».
Невдовзі «Літератор» доповів про почуте щодо основних завдань партії, які нібито зводилися до: підготовки до збройного повстання з допомогою «німецько-польського фашизму» (відома совєтська страшилка, яка побутувала до підписання пакту із нацистами) задля встановлення в Україні фашистського устрою; провадження терору й диверсій; ліквідації колгоспів та совгоспів й повернення землі заможним селянам.
В процесі подальшої розробку, «Літератору» стало відомо про те, що «партія» формується за конспіративним принципом «трійок» та «п’ятірок», а вступ до неї оформлюється письмовим зобов’язанням. Копію одного такого документу агенту вдалося передати своїм кураторам, а також повідомити місце, де зберігаються усі оригінали. Фактично, це стало поштовхом для проведення арештів. Чекісти зазначали у звіті, що арешти 7 осіб здійснили напередодні запланованого «партійцями» поширення антисовєтських листівок. Їм також вдалося у будинку матері Юрія Дуся знайти схованку, де зберігалися оригінали заяв-підписок членів цієї організації та деякі рукописні антисовєтські тексти.
Подібні організації були «виявлені та ліквідовані» також по усій тогочасній території України, зокрема й у інших вишах. У Одеському медичному інституті антисовєтчиками виявилися студенти німецької національності, родичі яких були репресовані. За даними агентури, знову ж таки, мова йшла про організацію диверсій та терору проти керівників компартії та совєтських урядовців. У Київському медичному інституті подібна агентурна розробка отримала назву «Казахи».
У Немірівському дитячому будинку (Вінницька область) було виявлено організацію чисельністю 12 осіб віком 16-18 років. У чому ж полягала їхня «практична антисовєтська діяльність»? Агентура доповідала, що вони: тероризували комсомольців, зривали політико-виховну роботу, організовували страйки, знищували й спотворювали портрети керівників компартії, а також закликали жителів дитячого будинку до помсти за репресованих батьків. Звісно, НКВДисти постаралися й знайшли однодумців молоді серед дорослих працівників дитячого будинку. Після цього розпочалися арешти.
Крім того, відомо про такі розробки співробітників НКВД, які датовані першим півріччям 1939 року: «Самураї» у Костянтинівському районі Донецької області (антисовєтська організація «Югенд»), «Послідовники» у Хмельницькій області, «Карнавал» у Харкові тощо.
Крім створення антисовєтських організацій, родичі репресованих вдавалися до іншої форми спротиву – поширення саморобних листівок. Такі факти у першій половині 1939-го були зафіксовані у Кремінній Луганської області (вчительки Клюєва й Ковальчук), селі Мирони Полтавської області (учень 8 класу Олександр Мироненко), селі Паланка на Уманьщині (Шевчуки Олександр та Йосип). Попри досить віддалену географію, усіх їх об’єднувала тематика виготовлених листівок – антисовєтські заклики, злість на саму систему.
Зрештою, коли читаєш документи совєтських органів державної безпеки, усвідомлюєш, що в СССР до питання боротьби з уявними та реальними ворогами системи підходили більш ніж серйозно. Дружини та діти репресованих дійсно були небезпечними для системи, оскільки мали більш ніж достатньо приводів її ненавидіти й бажати її краху. Можливо, навіть у радикальний спосіб. Чи відповідають дані агентів та самих оперативників НКВД реальному стану речей – зараз з’ясувати досить важко. Тотальні фальсифікації документів, «вибивання» свідчень від заарештованих тощо значно ускладнюють пошук істини. Безперечною залишається лише народна мудрість: «диму без вогню не буває».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук, керівник
науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
