21 жовтня – 90 років з дня, коли член ОУН Микола Лемик виконав атентат представника совєтського консульства чекіста Олексія Майлова, щоб привернути увагу світу до Голодомору в підсовєтській Україні.
Совєтська влада весь час свого існування намагалася не допустити поширення інформації про вчинений нею геноцид – Голодомор 1932-1933 років в Україні. Однак, попри ізольованість СССР, інформація про жахи та страту голодом потрапляла у вільний світ. У 1933 році, коли почали масово ширитися чутки про Великий Голод в підсовєтській Україні, у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України. У червні того ж року привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні, вирішує також Організація Українських Націоналістів. Для цього було прийнято рішення здійснити атентат на совєтського дипломатичного представника у Львові. Після цього виконавець акту мав здатися в руки польської поліції і на суді розповісти про політичні мотиви вбивства.
Охочих було багато, але вибір упав на Миколу Лемика. Він народився 4 квітня 1915 року у селі Солова Перемишлянського повіту, за 30 кілометрів від Львова, у бідній багатодітній селянській сім’ї. Після сільської «чотирирічки» перейшов навчатися до гімназії, де здав на «відмінно» іспит зрілості й вступив на природничий факультет Львівського університету.
В університеті Микола Лемик вступив до юнацтва ОУН, а згодом перейшов до бойового відділу, навчився бездоганно володіти револьвером, попри те, що був шульгою. У бойовій референтурі перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН, та його заступника Богдана Підгайного.
Однією з головних причин, чому обрали саме Миколу Лемика, крім уміння володіти зброєю, привабливої зовнішності та гострого розуму, був його вік. Хлопцеві було лише 18 років, а за польськими законами засудити до розстрілу могли лише з 21-го року. Як себе вести в консульстві і на суді, Миколу консультував Степан Бандера.
Атентат було здійснено 21 жовтня 1933 року. Микола Лемик записався на прийом до консула під прізвищем Дубенко, начебто для консультації щодо виїзду в Совєтську Україну. Під час розмови Микола вихопив із внутрішньої кишені пістолет і зі словами: «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» двома пострілами здійснив акт помсти. Після цього поранив одного з охоронців і, тримаючи під прицілом інших, дочекався польської поліції і спокійно здався в її руки. Це було обов’язковою умовою плану: не дати себе вбити охороні, щоб мати змогу свідчити в суді.
Щоправда, на місці консула Голубєва виявився керівник канцелярії, а насправді – професійний чекіст, спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі Олексій Майлов.
Процес Миколи Лемика справді отримав широкий резонанс. Захищати його зголосилися відомі львівські адвокати, але, вибір упав на Володимира Старосольського, Степана Біляка та Степана Шухевича. Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася демонстрація української молоді на знак солідарності з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом. Про це писали газети в Галичині та за кордоном.
Миколу Лемика засудили на довічне ув’язнення і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю «Святий Хрест». Але в 1939 році, коли нацисти напали на Польщу і «політичних» переганяли на інше місце, він на етапі примудрився зняти кайданки і втекти. Був поранений, лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, там же лишився вчителювати.
У 1940 році організаційним наказом ОУН Лемика повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті («калакутами» в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців).
На початку німецько-совєтської війни Микола Лемик на чолі Середньої похідної групи ОУН відправився на Наддніпрянщину, мав керувати створенням та діяльністю підпілля ОУН на Півночі України із центром у Харкові. Однак, до місця призначення Микола Лемик так і не добрався – у жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували його та розстріляли в Миргороді. Місце поховання Миколи Лемика досі лишається невідомим.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
