до 105-річчя з дня народження Василя Левковича
Василь Левкович народився в селі Старий Люблинець (сучасна Польща) 6 лютого 1920 року. Батьки померли, коли йому щойно виповнилося 4 роки. Згодом померла й бабуся Катерина. Надалі Василь виховувався в сім’ї хрещеного Костянтина Білого, який був до того ж братом матері.
До ОУН, про яку багато чув ще в школі, долучився у 1939 році. З початком німецько-совєтської війни – учасник похідної групи ОУН на Рівненщині. Для леґалізації вступив у народну міліцію в Дубно, а після її розформування, виконуючи завдання ОУН, перебував у «Шуцманшафті» (відділ, що виконував функції поліції під керівництвом німецької жандармерії).
У березні 1943-го, за наказом ОУН, прийшов в УПА. Почалася відкрита боротьба з окупантами. За короткий час пройшов шлях від чотового до керівника воєнної округи «Буг», створеної навесні 1944-го. Дві чоти, які очолив «Вороний», вже за кілька днів провели переможний бій проти німецького ґарнізону Цумані. Як згадував Василь Левкович: «По короткій перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ, зовсім “смаркаті”. Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропаґандивного характеру, хто ми і за що боремося, відпустили в Цумань».
Потім були все нові бої й зіткнення: з нацистами, совєтами, польськими партизанами. У бою з совєтськими партизанами отримав поранення в плече. В лютому 1946 року отримав звання майора, був нагороджений Золотим хрестом Бойової заслуги 2-го класу (який йому вручили лише в 2008-му).
Цікавий факт. Звання полковника Василю Левовичу присвоїли посмертно. Після захоплення чекістами 17 грудня 1946 року криївки, в якій він перебував, командування УПА вважало його загиблим.
Того дня тіло непритомного від отруєння димом командира витягли з криївки і відвезли в тюрму «на Лонцького» у Львові. Згодом була в’язниця МГБ у Києві, а слідство затягнулося майже на рік. Про тортури рід час слідства він пізніше згадував наступне: «Тоді, коли вже рішили, що будуть бити, вибрали день спеціально під неділю. І там мене били. Спочатку я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ні ходити, ні нічого. В камеру мене вже заволікли».
Командира «Вороного» спершу ламали морально, згодом – фізично. Він оголошував голодування, опирався. Зрештою, був засуджений Військовим трибуналом військ МВД Київської області на 25 років таборів у Воркуті.
Відбув увесь термін покарання, звільнений в грудні 1971-го. Під амністії 1956 та 1961 років не попав. Займався самоосвітою, мріяв вступити в університет, однак публічно «каятися» не збирався.
На початку 1956 року майже всіх в’язнів вивели на поселення, з правом проживання поза зоною, в гуртожитку. В цей час Левкович зустрів Ярославу Романину, яку знав з підпілля. Невдовзі пара одружилася. Однак, в квітні 1958 року всіх повернули в зону й Василь Левкович змушений був полишити дружину з 4-місячною дитиною. Повернувся лише за довгих 13 років.
Вийшовши на волю, вимагав визнання себе військовополоненим, а не злочинцем. Мешкав у Червонограді на Львівщині, працював на виробництві. Не визнавав громадянства ссср, лише із здобуттям Україною незалежності отримав український паспорт.
У 1997-му домігся реабілітації. Автор спогадів «Сторінки з пережитого комбатантом УПА». Почесний громадянин Червонограда (2007).
Останні роки мешкав у Львові, де й помер 13 грудня 2012 року.
За матеріалами
Українськогоінституту національної пам’яті
