Центральна Україна у вирі боротьби за незалежність України
Юрій Щур
Вивчення історії боротьби за українську незалежність триває вже понад 100 років. Фактично, з перших днів військової (але не політичної) поразки Української революції 1917-1921 років, на еміґрації та у таборах інтернованих почалося осмислення того, що відбулося. Чому саме так, а не інакше. Хто винен і що робити. Очевидно, що подібні роботи протягом існування СССР були недоступними в Україні, де формувався викривлений і однобокий, «єдиноправильний» погляд на історію. Зокрема й про те, що українські самостійники – «люті вороги українського народу», а ОУН та УПА діяли лише на території західних українських областей і то в обмежений час.
Здавалося б, що проголошення незалежності України у 1991 році мало кардинально змінити ситуацію й на українських землях повинні були б вшановувати тих, хто боровся за свободу країни, а не окупував її. Однак, довгі роки Україна перебувала у полоні гібридного сприйняття власної історії та політики пам’яті. Часто це перетворювалося на такі абсурдні ситуації, коли День прикордонника офіційно України під національними синьо-жовтими прапорами святкувався біля пам’ятника засновнику ЧК Феліксу Дзержинському, який нещадно знищував борців за українську державність. До слова, все це відбувалося у місті з гордою назвою Запоріжжя.
Ситуація щодо наукового осмислення подій ХХ століття саме в україноцентричному контексті починає змінюватися лише на початку 2000-х років. І то зусиллями небайдужих істориків та громадських діячів. З того часу з’являється все більше й більше праць, присвячених саме Наддніпрянським сюжетам з історії визвольної боротьби.
Сучасна російсько-українська війна, безперечно, підсилила інтерес до історії боротьби за самостійність й незалежність України. Нарешті стало очевидним те, що ця війна – логічне продовження попередніх спроб росії, білої/імперської та червоної/комуністичної, знищити українців. Фізично й ментально. Є прості життєві істини: «непокаране зло зростає» й «вивчаймо ворога». Зрозуміло, що важливою складовою стратегії перемоги над сучасним загарбником має стати історія визвольної боротьби. Саме там коріння зла, ім’я якому – рашизм.
Досить приємно, що до наукового осмислення подій визвольної боротьби модерної епохи долучається все більше дослідників з різних реґіонів України, серед яких і місто Кропивницький. Минулого року місцевими істориками та просто небайдужими громадянами була започаткована книжкова серія «Визвольна боротьба: 1917-1991 року». Безпосередніми патронами проєкту стали Кіровоградський обласний краєзнавчий музей та Реґіональний центр наукових досліджень з історії України.
Перша книжка із серії побачила світ 2022-го року, до 80-літнього ювілею Української Повстанської Армії. Збірка має назву «ОУН і УПА у Центральній Україні. Документи та матеріали». Упорядниками виступили місцевий краєзнавець Сергій Хмара та директор обласного краєзнавчого музею Борис Шевченко.
До книги увійшло 52 документи та виїмки із 7 книг з історії націоналістичного руху, де згадувалася сучасна Кропивниччина (з якогось дива до сих пір «конституційно» означена Кіровоградською областю…), зокрема таких авторів як Лев Шанковський, Зиновій Матла, Микола Сидор-Чарторийський, Петро Кизименко, Ярослав Коретчук, Юрій Щур та Сергій Хмара.
Представлені у книзі документи зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України (м. Київ), Архівному підрозділі Управління СБУ Кіровоградської області та Державному архіві Кіровоградської області. Серед документів – протоколи допитів, уривки з оглядів оперативно-аґентурної діяльності, зокрема доповідних місцевого відділу по боротьбі з бандитизмом (ББ), судово-слідчі документи тощо.
Серед матеріалів, на які одразу ж звертаєш увагу, огляд за червень 1944 року, де згадується аґентурна справа «Просвітівці», за якою розроблялися саме члени товариства «Просвіта» й члени ОУН, які використовували цю організацію як орбітальну структуру. Подібний випадок у Слов’янську на Донеччині раніше описував у своїх дослідженнях Олександр Добровольський.
У цьому ж документі згадано й про приїзд відомого автора українського бестселеру «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського («Залізняка») у 1942 році у Медведівку, де він опікувався перепохованням холодноярського отамана Чучупаки.
Крім того, вже влітку 1944 року у доповідних відділу щодо боротьби з бандитизмом фіксувалися факти діяльності у Кіроворадській області відділів УПА, при чому як сформованих із місцевих жителів, так і прибулих у рейд із західноукраїнських земель. Українські повстанці поширювали серед жителів реґону різноманітну літературу, зокрема постанови ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, аґітаційні відозви й листівки.
Ще одна цікава для дослідників історії націоналістичного руху аґентурна справа, висвітлена на сторінках збірника, мала назву «Холодний Яр». Вона була спрямована проти членів ОУН, які діяли на території реґіону й, на думку оперативників совєтських спецслужб, могли належати до структур обласного Проводу. Матеріали щодо цієї справи значною мірою висвітлюють різноманітні аспекти діяльності членів ОУН у зазначеній місцевості.
Серед протоколів допитів заарештованих зустрічаються вже досить відомі як для дослідників, так і для читачів прізвища керівників підпільних структур та повстанських відділів: Євген Басюк («Чорноморець»), Тимофій Симчишин («Річка»), Петро Дужий («Арсен»), Леонід Ларжевський, Василь Кук («Леміш»).
Досить інформативним відносно діяльності ОУН на Кропивниччині є наведений у книзі протокол допиту Олександри Вікторової-Бенецької («Галини»), де наведено дані про 45 підпільників, яких вона знала з діяльності на території Кропивниччини та Січеславщини (недодекомунізовані Кіровоградська та Дніпропетровська області).
Важливо, що упорядники збірки також додали й ілюстративний матеріал. Так читачі зможуть побачити портрети членів ОУН та повстанців, серед яких Леонід Ларжевський, Григорій Павловський, Ганна Німець, Дмитро Валуца, Осип Безпалько та Олександра Вікторова-Бенецька. Представлені й фотокопії документів націоналістичного підпілля.
Нещодавно, влітку поточного року, в рамках серії було надруковано книгу старшого наукового співробітника краєзнавчого музею Сергія Мілютина «Борці за Українську державність: Фотій Мелешко, Василь Недайкаша, Андрій Гулий-Гуленко, Кость Пестушко, Герасим Нестеренко». Рецензентами видання виступили к. і. н. Інна Вівсяна, доцент кафедри історії України та всесвітньої історії Центрально-українського державного університету імені Володимира Винниченка та автор цих рядків.
Із назви книги зрозуміло, що присвячена вона особистісному виміру історії Української революції. Відповідно, події подані через призму біографій уродженців сучасної Кропивниччини. Кожен із них був локомотивом національного відродження. Ім’я кожного вписане золотими літерами у літопис визвольної боротьби: організатори Вільного козацтва, повстанські отамани, командири як мало чисельних загонів, так цілих повстанських дивізій – атланти, що на своїх плечах несли почесний тягар «здобути, або не бути». Фотій Мелешко – командир гайдамацького загону у Глодівській волості; Василь Недайкаша – організатор Вільного козацтва і досвідчений розвідник; генерал-хорунжий Армії УНР, командуючий повстанською групою у Другому Зимовому поході Андрій Гулий-Гуленко; командир Степової дивізії отаман Блакитний – Кость Пестушко; Головний отаман Холодного Яру Герасим Нестеренко. Кожна біографія – сюжет для захопливого пригодницького фільму, яких потребує сучасна українська молодь. Кожна біографія – матеріал до прочитання та обдумування для сучасного українського воїна, який боронить свою святу землю від нащадків тих, з ким боролися бійці Української революції. І для тих, хто за кілька років після впровадження декомунізації не знайшов у собі гідності перейменувати нарешті область, названу на честь комуністичного окупанта Кірова.
Попри те, що основний акцент у книзі зроблений саме на історії життя й діяльності зазначених п’яти осіб (хоч за текстом їх там – десятки й сотні, тих самих – справжніх), не менш важливим є й авторська післямова. Вона присвячена подіям, які відбувалися вже після того, як росіяни скористалися шансом й відновили імперію, змінивши триколор на червону шмату. Економічному заграванню й ілюзіям років НЕПу, що отримало продовження лише у репресіях та Голодоморах. І спротиву, який організовували колишні українські підпільники й повстанці. Мова йшла не про окремих людей, а про цілі території. Як пише Сергій Мілютін: «У 1929 р. переслідування колишніх повстанців та вояків Армії УНР набуло масовості. Найбільших репресій зазнали такі села: Бандурове, Верблюжка, Глодоси, Гурівка, Диківка, Дмитрівка, Підлісне, Піщаний Брід, Перегонівка, Фурманівка, Хмельове, Цвітне та Цибулеве».
Сьогодні вже доведено, що українці чинили спротив під час колективізації («Друга селянська війна») та Голодомору. Про подібні факти також пише автор книги, зокрема наводячи історію молодшого брата отамана Клепача Сергія. Останній об’єднав колишніх повстанців та селян, які були невдоволені соціально-економічною політикою комуністичної партії. Діяльність нових борців з комунізмом була помітною у Гурівці та сусідніх селах. Вони, переважно, здійснювали напади на склади з хлібом й роздавали видучені продукти харчування голодним. Весною 1933 року ГПУ змогла заарештувати повстанців, головних ініціаторів спротиву було засуджено до розстрілу.
Зрештою, книги дослідників із Кропивницького мають найголовніші риси для того, аби зацікавити читача: вони примушують задуматися. Майбутнє мають ті нації, які читають. І осмислюють прочитане. Які враховують помилки минулого й будують міцну державу для майбутніх поколінь.
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
