Юрій Щур
Доповідаючи в червні 1945 року у Київ про діяльність Організації Українських Націоналістів у своєму реґіоні, начальник УНКГБ Полтавської області Чернецький змушений був визнати, що «уся діяльність українських націоналістів на території Полтавської області, як встановлено аґентурними й слідчими матеріалами, зводилася до того, що оунівці проводили широку антисовєтську націоналістичну аґітацію серед населення за створення самостійної України, шляхом усної аґітації, через націоналістичні друковані видання, газети, брошури. Займалися залученням в націоналістичні організації й групи нових учасників й у масовому порядку створювали націоналістичні групи на території області».
Чекісти, як ніхто, розуміли небезпечність діяльності українських націоналістів для існування радянського режиму. Ще на самому початку німецько-совєтської війни Полтавське управління НКВД розпочало боротьбу із потенційними ворогами совєтської влади, які могли б стати основою для створення мережі осередків ОУН в реґіоні. Зокрема, з 26 по 28 серпня 1941 року було заарештовано 11 осіб, з них 4 – за «контрреволюційну аґітацію». У той же час було завершено 45 слідчих справ (36 із них за ту ж таки аґітацію). Зупинятися на цьому місцеві специ не збиралися, оскільки у «залишку» ще перебувала 321 особа, яку чекав арешт за антисовєтську аґітацію.
Під час ресовєтизації Полтавщини, після відходу німецьких військ та окупаційної адміністрації, совєтські спецслужби до боротьби з націоналістами підходили досить ретельно, часто перевершуючи своїх німецьких колеґ з ґестапо. Але була у одних й інших спільна «вада»: здійснюючи репресії супроти націоналістів, вони нерідко не розрізняли бандерівську й мельниківську організації, підводячи усе під один спільний знаменник – ОУН.
Так трапилося і з аналізом структури підпілля ОУН у Полтаві, де загалом було виявлено 13 осередків. Звітуючи у Київ, чекісти подали їх загалом, не поділяючи на ОУН та ОУН-р. Зрештою, у обласному центрі були виявлені націоналістичні осередки у наступних організаціях:
– редакція газети «Голос Полтавщини»: встановлено 11 осіб, заарештовано – 1, завербовано – 2, інші – перебували у розшуку;
– Полтавська міська управа: встановлено 7 осіб, один заарештований німцями у січні 1942 року, ще один заарештований НКГБ, інші –у розшуку;
– відділ освіти: встановлено 6 осіб, заарештовані УНКГБ – 2, перебувало у розробці – 1, у розшуку – 3;
– землевпорядний технікум: встановлено 19 осіб, заарештовано органами НКГБ – 4, завербовано – 1, у розробці – 2, у розшуку перебувало 12 осіб;
– міський театр: встановлено 6 осіб, заарештовано – 2, інші – у аґентурній розробці;
– міська українська поліція: встановлено 7 осіб, усі перебували у розшуку. Аґентурним шляхом було встановлено, що оунівці з цього осередку на чолі з уродженцем Львова на прізвище Чуй готували кадри для відправки у відділи УПА;
– єпархіальне управління: встановлено 5 осіб, заарештовано – 1, інші перебували у розшуку;
– міський відділ торгівлі: встановлено 4 особи, усі перебували у розшуку;
– Товариство Червоного Хреста: встановлено 5 осіб, у розробці перебувала 1, інші – у розшуку;
– обласна споживспілка, де було попередньо встановлено 3 особи, які перебували у розшуку;
– краєзнавчий музей: встановлено 2 особи, заарештовано – 1, у розшуку – 1;
– управління державними маєтками: встановлено 4 особи, з яких заарештовано – 2, завербовано в якості аґента – 1, у розшуку – 1.
В активній аґентурній розробці перебували члени ОУН з осередку в лісному технікумі (с. Зінці Полтавського району).
Членам ОУН-р восени 1941 року вдалося створити Полтавський обласний провід, який структурно підпорядковувався Крайовому проводу ОУН Центральноукраїнських (Осередньо-східних) земель у Києві. На чолі підпілля Полтавської області став Ярослав Максименко («Мудрий»), а серед керівників також згадується Василь Яворів («Зелений»), обидва – колишні члени Похідної групи. Помешкання (штаб-квартира?) оунівців у Полтаві відоме на вулиці Котляревського, на квартирі Олександри (Олесі) Потапенко. Остання також належала до підпілля ОУН-р, працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста. Запасна «явка» бандерівців знаходилася в їдальні на вулиці Олександрівській, її забезпечувала Антоніна Кушнір.
Загалом, за підрахунками співробітників УНКГБ, у Полтавській області були створені близько двох десятків районних організацій із центрами в населених пунктах: Яготин (тепер – Київська область), Золотоноша (тепер – Черкаська область), Кременчук, Лубни, Нові Санжари, Гельмязів, Градизьк, Оржиця (тепер – Черкаська область), Решетилівка, Диканька, Нехвороща, Ковалівка, Шишаки, Гребінка, Пирятин, Кишеньки тощо.
Для координації роботи районних осередків, було створено окружні проводи. Потужну діяльність проводив Яготинський окружний провід, який очолював голова районної управи Кобушко і начальник районної поліції Роздера. Конспіративна квартира бандерівців знаходилася у приватному помешканні Ірини Паламарчук, яка працювала на пошті. Яготинському окружному проводу ОУН-р підпорядковувався Пирятин, де районним провідником з осені 1942 року був директор і режисер місцевого театру Іщенко.
У документах совєтських спецслужб за 1945 рік, очевидно, згадується наступний керівник Яготинського окружного проводу – Мартин Пруц. Левову частку організаційної роботи тут виконував відпоручник Крайового проводу Іван Нагірний («Чорний»). Разом вони створили (або відновили) ланки ОУН у Золотоноші, Пирятині, в самому Яготині, а також у Іркліївському, Гребінківському та Канівському районах. Також «Чорний» виконував функції зв’язкового між проводами Центральноукраїнських земель Полтавської області.
Після відновлення совєтської влади на встановлених членів підпілля Яготина була заведена аґентурна розробка «Биті», за якою у 1944 році заарештовано 6 учасників, на ще 3-х розробка тривала, 3 – перебували у розшуку.
Націоналістичне підпілля у Золотоноші розроблялося за аґентурною справою «Недобиті», внаслідок якої 5 оунівців було заарештовано, розроблялося ще 7, а 4 перебували у розшуку.
Досить частими були випадки, коли зв’язків з ОУН шукали самостійно створені місцевими патріотами гуртки й організації. Подібні речі мали місце, зокрема, в Ново-Санжарському та Диканському районах.
Один з найбільших осередків українських націоналістів на Полтавщині був у Кременчуці. Одним з керівників кременчуцького підпілля ОУН був Петро (за іншими даними – Михайло) Щепанський, який восени 1941 року став редактором кременчуцького часопису «Дніпрова хвиля». За досить короткий час газета перетворилася на трибуну української самостійницької думки, на шпальтах якої друкувалися патріотичні вірші українських поетів, зокрема текст національного гімну «Ще не вмерла Україна» та «Марш націоналістів». Крім того, 9 листопада 1941 року «Дніпрова хвиля» опублікувала статтю Євгена Стахова, згодом одного з керівників підпілля ОУН на Донеччині, «Нові шляхи виховання української молоді», в якій містився заклик до юнаків і дівчат бути патріотами своєї Батьківщини та за прикладом Кривого Рогу гуртуватися в національно-спортивні товариства «Січ».
За даними НКГБ, у м. Кременчук під час нацистської окупації було створено молодіжний осередок ОУН кількістю в 19 осіб. Для їх встановлення й ліквідації осередку у січні 1944 року було заведено аґентурну розробку «Кроти». Внаслідок цього, було заарештовано 12 оунівців, по 2-х продовжувалася розробка, інші ж – перебували у розшуку.
Один із осередків ОУН-р існував у Крюкові та приміському селі Білецьківці. Створили його члени похідних груп ОУН Микола Подольський («Явдоким») та Фаль. У грудні 1941 року оунівці організували у Білецьківці «Просвіту», де молодь вивчила національний гімн «Ще не вмерла Україна», «Гімн націоналістів» та інші патріотичні пісні, читала і обговорювала націоналістичну літературу, яка надходила із Кременчука. Підпільники проводили усну самостійницьку аґітацію, поширювали листівки антисовєтського та антинімецького змісту та нелеґальні видання, серед яких «Бюлетень ОУН», «Катехізис українського націоналіста» тощо.
У кінці вересня – на початку жовтня 1942 року у Полтаві пройшла нова хвиля арештів бандерівців. Зокрема, до рук ґестапо потрапив обласний Провідник Ярослав Мудрий, а також Василь Яворів («Зелений»), Оксана Потапенко, Григорій Козаченко, Оксана Пройда та інші. Тюремний стражник, селянин з Волині, Филимон Редько намагався влаштувати втечу заарештованим, але був розстріляний разом з ними.
Після цих арештів, провідником місцевої ОУН став Бойко («Микола»), який також зазнав нацистських репресій. Наприкінці весни 1943 року, за дорученням Крайового проводу Південноукраїнських земель, Полтавський обласний провід ОУН-р перебрав Василь Пастушенко («Аґент»), який перед тим очолював визвольну боротьбу у Запорізькій області. Зв’язковими із Крайовим Проводом у Києві у нього був піп Микола, який до війни працював учителем (за іншими даними – директором) середньої школи №10 у Полтаві, та Олена Глушко – рідна сестра дружини Василя Гришка, яка постійно мешкала в Києві.
Сильних репресій також зазнавало оунівське підпілля Кременчука. Євген Стахів згадував про розгром місцевого бандерівського підпілля: «Від нього в мене залишилося тяжке враження. Там ґестапо жорстоко розправилося з нашим підпіллям, на чолі його стояв редактор місцевої газети… Разом з ним загинула його дружина і двоє дітей. Постріляно було багатьох галичан, посланих туди ОУН». Однак зауважимо, що й після розстрілу керівників націоналістичного підпілля серед населення продовжували розповсюджуватися листівки, які вказували на злочини нацистів і закликали до боротьби за самостійність й соборність України. Це свідчило про те, що нацистським спецслужбам не вдалося викрити усіх підпільників й керівників нижчих ланок.
Совєтські спецслужби ретельно підійшли до боротьби з ОУН. Поза їх увагою не залишилися не лише «кадрові» підпільники, але й прихильники чи просто симпатики визвольного руху. У Лубенського районі розроблялася аґентурна справа «Січовики», у Оржицькому районі – справа «Щирі».
Дехто із підпільників, рятуючись від нацистських та совєтських репресій, виїхали на Захід України, де долучилися до підрозділів Української Повстанської Армії. Зокрема, в одному з підрозділів УПА воювали Сергій Нестеренко («Туча»), Петро Гребенюк («Сагайдачний») та Григорій Жалинський («Чабан») з Мачух, Андрій Винник («Сагайдачний») з Верхолів, Євген Піддубник («Наливайко») з Жуків, Володимир Захарченко («Всесвітній») з Гребінки тощо.
Зауважимо, що упівці – уродженці Полтавщини стали фігурантами аґентурних справ місцевих МГБістів також після закінчення німецько-совєтської війни. Тут розроблялася аґентурна справа «Спрут». За результатами аґентурно-оперативних заходів, проведених 2 Управлінням МГБ УССР з розробки керівного складу ОУН та УПА, які діяли в Рівненській області, були встановлені підпільники та повстанці, перекинуті у східні області для створення осередків націоналістичного підпілля.
Реалізовуючи ці дані, УМГБ Полтавської області були встановлені та заарештовані два бійці УПА:
– Василь Сук («Куниця»), 1923 року народження, уродженець с. Вознесенське (колишня назва – Жовтневе) Згурівського району Полтавської області (від 1986 року у складі Київської), до арешту працював у колгоспі;
– Микола Бабенко («Доля»), 1924 року народження, уродженець хутора Гречана Гребля (Вознесенська сільська рада), до арешту проживав у Харкові.
На слідстві обидва дали свідчення, що під час німецької окупації працювали у поліції, а у 1943 році виїхали на Захід. Опинилися в Тернопільській області, приєдналися до УПА. Наприкінці 1945 року направлені керівництвом на Східну Україну разом з іншими упівцями-східняками для створення мережі ОУН. Назвали до 20 відомих їм членів ОУН та бійців УПА, які прибули із Рівненської області й осіли в Полтавській, Київській, Харківській та інших областях.
Під час написання статті використано розсекречені документи із Галузевого державного архіву Служби безпеки України (м. Київ).
Юрій Щур, кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
