Парламентські вибори, які відбулися у березні 1990 року в УССР стали першими, порівняно, демократичними. Вони відбувалися в той час, коли незворотними ставали процеси совєтської «перебудови», які надали нового поштовху українському визвольному руху. Очевидно, що лідери українських партій та організацій, які були опозиційними та (або) ворожими у відношенні до існуючого устрою, покладали великі сподівання на ці вибори. Не менш очевидно, що пануюча компартійна верхівка усіма силами намагалася перешкоджати цьому. Про посилену увагу опосередковано свідчать і доповідні КГБ.
Один з таких документів надійшов на адресу Центрального Комітету Комуністичної партії УССР 15 лютого 1990 року. Інформаційний лист стосувався не лише діяльності українських опозиційних (антисовєтських) партій, але й закордонних осередків організацій українського визвольного руху. Акцентувалася увага, що чим ближче до виборів (а окрім Вєрховного, обирали й депутатів місцевих совєтів), тим більше уваги було прикуто до них. Зокрема, з-за кордону активно надавалася матеріальна допомога та моральна підтримка діючим в УССР опозиційним рухам та їх окремим представникам. Очевидно, що в совєтських реаліях це було ледь не єдиним джерелом для організації та провадження діяльності некомуністичних груп.
Очевидно, що співробітники КГБ не оминули увагою й діяльність представників Конґресу США у цьому напрямку. Доповідалося, що американці вивчали можливість організації серії поїздок до ссср членів Сенату й Палати представників для здійснення незалежного контролю за проведенням виборів. Віри в «демократію совєтського/ російського зразка» вже не було й тоді.
Згідно з інформацією, якою володіли в КГБ, до складу американської делеґації для поїздки в Україну планувалося включити 15-20 конґресменів на чолі з республіканцем Дональдом Лоуренсом «Доном» Ріттером (вже в 2021 році згадувався у пресі як член Ради директорів Фонду пам’яті жертв комунізму – «The Victims of Communism Memorial Foundation»). Під час поїздки делеґати також планували встановити контакти з опозиційними рухами в УССР, ознайомитися з їх програмними цілями, потенційною можливістю впливати на політичні процеси тощо. Розуміючи, що подібні поїздки можуть бути розцінені совєтським керівництвом як втручання у внутрішні справи, у Конґресі США розраховували отримати запрошення від опозиційних народних депутатів ссср. Зокрема, співробітники КГБ зазначали, що подібна домовленість була досягнута із депутатом Володимиром Яворівським, який у 1989 році побував у Америці.
Принагідно відмітимо, що для конґресмена від Пенсильванії Дона Ріттера українське питання було одним із профільних у діяльності. Зокрема, він брав участь у відзначенні українською громадою міста Чікаґо днів незалежності та соборності України 21-22 січня 1990 року (зрозуміло, що до відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року у всьому вільному світі саме день проголошення незалежності УНР вважався святом української самостійності). У своїй промові на бенкеті, конґресмен заявив, що «ніхто не хоче, щоби Львів або Київ стали місцем кривавої розправи, але в той самий час ми ні в якому разі не сміємо перестати вимагати свободи для народу». На цьому заході Ріттер був нагороджений відзначенням українського мужа року, що його надавав Іллінойський відділ Українського Конґресового Комітету Америки для заслужених осіб. Про сам захід українська громадськість Америки була поінформована зі шпальт часопису «Свобода» у випуску від 27 лютого 1990 року.
Крім того, співробітники КГБ звертали увагу на той факт, що закордонні осередки націоналістичного руху спільно з редакціями антисовєтських радіостанцій здійснювали активну пропаґанду ідей кандидатів в народні депутати, які були висуванцями демократичних організацій. Серед подібних речей згадувалися й аґітаційні матеріали, які переправлялися на територію України та містили карикатурні зображення представників компартійного й совєтського активу. Крім того, популярністю користувалися брошури з досвідом партійної та парламентської боротьби на Заході. Для підтримки виборчих кампаній, опозиційним кандидатам також надавалася суттєва матеріальна допомога у вигляді комп’ютерів, тиражувальної техніки, відео-, фото- та звукозаписуючої апаратури.
Повз око співробітників КГБ не пройшов й той факт, що на передвиборчих мітинґах все частіше стали лунати заклики до виходу України «парламентським шляхом» зі складу совєтського союзу, створення національної армії, впровадження приватної власності тощо. При цьому масово використовувалася національна символіка, виставлялися антикомуністичні гасла, поширювалася незалежна преса.
Саме подібна діяльність опозиційних кандидатів, за визначенням КГБ, дозволила їм згуртувати навколо себе людей, зокрема в західних реґіонах України. Для отримання підтримки на Сході України опозиційні кандидати планували відправляти туди найбільш підготовлених активістів-аґітаторів, допомагати друкованими виданнями тощо.
Очевидно, маючи свої джерела інформації в середовищі опозиційних партій та рухів (не варто недооцінювати совєтські спецслужби), співробітники КГБ доповідали в ЦК КПУ, що за оперативними даними, деякі керівники Української Гельсінкської Спілки мали задум через «своїх» депутатів у Вєрховному Совєті УССР вимагати запровадження приватної власності на засоби виробництва, прийняття закону про державні прапор та герб, забезпечення повноцінної незалежності України від ссср. У випадку неприйняття таких вимог іншими депутатами, не відкидалася й можливість створення альтернативного уряду, який би і виступив із заявою про вихід з ссср.
У той самий час, повз увагу співробітників КГБ не міг пройти факт наявності суперечок й розбіжностей у поглядах в опозиційному таборі. Зокрема, на думку керівництва УГС, «ліберальні» структури, такі як «Рух», «Товариство друзів Лева», «Меморіал» й інші під час виборів мали дещо потіснитися й дати «зелене світло» більш радикальним «спілчанам». Така позиція мотивувалася тим, що ліберали не готові до безкомпромісної боротьби з кпсс та можуть зійти на манівці «угодовства». З висоти теперішнього часу, бачимо що багато в чому «гельсінкці» були праві.
Зрештою, подібні факти не сприяли консолідації сил, які могли би протистояти потужній совєтсько-комуністичній державній машині. За результатами виборів представники останньої й сформували більшість (відома «група 239»). Тим не менш, до опозиційної «Народної Ради» увійшло 125 депутатів, які представляли різні реґіони України, а не лише західні як полюбляла прибріхувати совєтська пропаґанда. Зрештою, березневі вибори 1990 року стали останніми до Верховного Совєта УССР. Наступна боротьба за парламентські місця розгорнулася у 1994 році, вже в Україні, яка три роки була незалежною.
Юрій Щур, кандидат історичних наук, керівник науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
