Травень 2026 року. На Красній площі в Москві знову звучать марші, але гуркіт гусениць вже не чути. У той самий час на вулицях Києва, Варшави та Берліна панує зовсім інша атмосфера: там згадують загиблих у тиші. Те, що колись вважалося спільною сторінкою світової історії, сьогодні перетворилося на фронтову лінію ідеологічної війни. Паради в Росії та пам’ятні заходи в Європі більше не мають нічого спільного: це два різні світи, один з яких прагне реваншу, а інший воліє спокою.
Для сучасної Росії 9 травня перестало бути днем пам’яті про загиблих предків. Воно перетворилося на головний релігійно-політичний акт держави: «побєдобєсіє». Від російської победа — перемога та бесие — біснування — термін, що описує «культ Перемоги» у сучасній Росії, ту агресивну істерію навколо подій Другої світової війни. І якщо раніше парад був способом вшанувати ветеранів, то зараз це інструмент легітимізації нової агресії.
Головна відмінність російського параду це культ сили. Навіть коли через війну проти України та відсутність на площі важкої військової техніки (вперше за майже 20 років ніяких танків та бронемашин!), паради в 15 регіонах РФ скасовували, його час скоротили до 45 хвилин , а акцію «Безсмертний полк» перевели в онлайн-режим, риторика залишається незмінною. Це не про «пам’ятаємо трагедію», це про «можемо повторити». Російська держава використовує парад, щоб переконати своє суспільство: війна це не просто нормально, це природне призначення Росії.
Проте цьогорічний парад на Красній площі став «парадом самотності». Замість світових лідерів на трибунах — лише нечисленні союзники-автократи (серед них Білорусь, Лаос, Малайзія, Словаччина). Демонстрація перетворилася на фортецю, оточену системами ППО, де страх перед майбутнім намагаються замаскувати під пишність минулого.
У Європі ж 8 травня це День пам’яті та примирення. Тут ви не побачите техніки на вулицях. Європейський підхід базується на концепції «культури вини» та «культури відповідальності», а не «культури тріумфу».
Для Франції, Німеччини, Польщі та Чехії Друга світова війна це насамперед катастрофа, яка забрала мільйони життів. Акцент робиться на жертвах: Голокост, знищені міста, долі біженців. Пам’ятні заходи в Європі це покладання квітів, виступи істориків та хвилини мовчання.
Наприклад, цьогоріч президент Еммануель Макрон очолив церемонію біля Тріумфальної арки в Парижі. Він поклав квіти до пам’ятника генералу де Голлю та запалив вічний вогонь на Могилі невідомого солдата.
У Берліні ж 8 травня називають «Днем звільнення». Це парадоксально для Росії, але німці вдячні за поразку нацизму, бо вона дала їм свободу. Європа будує свою ідентичність на гаслі «Ніколи знову» (Never again). Для європейця парад із ракетами в день закінчення найстрашнішої війни в історії виглядає як блюзнірство і психічне відхилення.
Цьогоріч представники російської спільноти у Німеччині вкотре намагалися зневажити траур війни, повторивши російську акцію «Безсмертний полк» у Аугсбурзі. Під маскою вшанування полеглих предків вона прикриває звеличення агресії та українофобії: учасники марширують з портретами загиблих у Другій світовій війні прадідів, викрикуючи гасла проти бандерівців.
Проте цьогоріч троє українських активістів «висміяли» старання недолугих росіян: вони впровадилися у проросійську колону «Безсмертного полку», несучи портрети Степана Бандери, Миколи Хвильового (письменника розстріляного відродження) та Василя Малюка (діючого голови СБУ) підписані вигаданими радянськими іменами та «заслугами», оформлені у стилі меморіальних фото, щоб учасники маршу з георгіївськими стрічками не помітили підміни.
В результаті проросійські учасники кілька годин несли ці портрети, не усвідомлюючи, хто на них зображений, вигукуючи гасла проти «бандерівців», тримаючи портрет Бандери.
Це ще раз підкреслило відсутність критичного мислення у росіян і повне незнання історії.
Друга світова війна стала однією з найболючіших ран в історії України. Тоді наш народ втратив близько 8 мільйонів життів: на фронті, під час окупації, в концтаборах, через депортації та масові репресії.
Тому з 2023 року Україна, приєднавшись до Європи, впровадила вшанування 8 травня як офіційного дня пам’яті та примирення, відійшовши від радянського формату. Тоді держава вперше відзначила непересічний подвиг саме українців у боротьбі з нацизмом та їх важливу роль у антигітлерівській коаліції.
Цей крок був не просто календарною зміною, а ментальною деокупацією. Україна інтегрувала свій досвід у загальноєвропейський контекст. Для українців сучасності пам’ять про Другу світову війну стала дзеркалом сьогоднішньої боротьби. Ми більше не святкуємо «перемогу однієї імперії над іншою», ми вшановуємо внесок українського народу в розгром тоталітаризму.
Символізм червоного маку в Україні переміг георгіївську стрічку, яка стала символом сучасного тероризму. 9 травня в Україні тепер — це День Європи, день приналежності до сім’ї вільних народів, а не до «братнього» концтабору.
Досвід минулих років показує, що російські паради це форма колективної терапії. Росіянам, які живуть в умовах санкцій та ізоляції, парад дає ілюзію причетності до чогось великого. Це «ін’єкція гордості», яка має заглушити біль від втрат у нинішній війні.
У Європі ж навпаки: відсутність парадів є ознакою сили. Демократіям не потрібно щороку вивозити ракети на площі, щоб довести свою спроможність. Їхня сила в економіці, правах людини та солідарності.
Олександра Чорна
