27 квітня на польсько-білоруському кордоні відбулася подія, що викликала хвилю обурення в Києві та водночас полегшення в Москві. У межах обміну ув’язненими між Польщею та Білоруссю на волю вийшов російський археолог Олександр Бутягін, фігура, яка для України стала символом культурного мародерства в окупованому Криму. Попри чинний запит на екстрадицію та рішення суду, політичні домовленості зрештою переважили юридичні зобов’язання, поставивши під сумнів зусилля щодо притягнення до відповідальності за злочини проти культурної спадщини.
Археологія на службі окупації
Олександр Бутягін, завідувач сектору античної археології Державного Ермітажу, був не лише науковцем. Після анексії Криму у 2014 році він очолив «Мірмекійську археологічну експедицію». Його діяльність у городищі Мірмекій поблизу Керчі стала частиною ширшої російської політики «освоєння» півострова.
Для України та міжнародної спільноти ці розкопки є незаконними. Відповідно до Гаазької конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, держава-окупант не має права проводити археологічні дослідження на захоплених територіях. Попри це, Бутягін роками продовжував роботи, вивозив артефакти до Росії та використовував результати для підсилення російського наративу про Крим як «ісконно русскую землю». У листопаді 2024 року Офіс Генерального прокурора України оголосив Бутягіна в міжнародний розшук. Йому інкримінували порушення законів і звичаїв війни (ст. 438 КК України), зокрема розграбування національних цінностей на окупованій території. Коли восени того ж року його затримали в Польщі за запитом Інтерполу, це виглядало як безпрецедентний шанс притягнути до відповідальності за культурні злочини.
Політичний поворот
Процес екстрадиції тривав понад рік. У березні 2026 року польський суд ухвалив рішення на користь України, визнавши обґрунтованість запиту та достатність доказів незаконних розкопок. Це сприймалося як важлива перемога української дипломатії та міжнародного права. Втім, паралельно тривали закриті політичні переговори між Варшавою та Мінськом, який виступав посередником для Москви. Польща прагнула повернення своїх громадян і активістів із білоруських в’язниць, а Росія включила до списків на обмін і Бутягіна.
27 квітня 2026 року Міністерство закордонних справ Польщі ухвалило остаточне рішення у справі екстрадиції. Бутягіна включили до обміну за формулою «п’ять на п’ять». У момент, коли Україна очікувала його передачі, він уже перетинав кордон у напрямку Білорусі, звідки невдовзі вилетів до Москви.
Реакція Києв
Міністерство закордонних справ України та Міністерство культури заявили, що звільнення Бутягіна є «ударом по міжнародному правопорядку».
«Очевидно, що російська сторона цинічно використає цей політико-правовий епізод для виправдання окупації Криму та експлуатації української тимчасово окупованої території», — заявив речник МЗС Георгій Тихий.
Українські правозахисники наголошують: цей випадок створює небезпечний прецедент. Якщо фахівці, які сприяють легітимізації окупації через «культурні» практики, можуть уникати відповідальності внаслідок політичних домовленостей, це підриває саму систему міжнародного правосуддя.
Наслідки для світової науки
Звільнення Бутягіна загострило дискусію і в міжнародній археологічній спільноті. Частина західних інституцій уже розірвала співпрацю з Ермітажем через його діяльність у Криму, однак повернення археолога до Росії в статусі «героя» ще більше посилює ізоляцію російської науки.
Для України справа має довготривалі наслідки. Офіс Генпрокурора підтвердив, що кримінальне провадження не закривається, воно триватиме у форматі заочного переслідування. Також триває робота над міжнародними механізмами повернення артефактів, незаконно вивезених із окупованих територій.
«Офіс генерального прокурора й надалі використовуватиме всі національні та міжнародні механізми для притягнення зазначеної особи до відповідальності за злочини проти України та її культурної спадщини. Це буде відбуватися за процедурою заочного переслідування», — йдеться у заяві.
Замість висновку
Справа Мірмекія та роль Бутягіна залишаються показовим прикладом того, як культура може ставати інструментом агресії, а правосуддя — заручником політичних рішень.
Боротьба за кримську спадщину триває, але дедалі більше переходить у площину тривалих міжнародних юридичних процесів, у яких Україна прагне не лише повернення втраченого, а й встановлення відповідальності тих, хто сприяв його викраденню.
Олександра Чорна
