На підставі біографічних даних, 70 років тому, 25 листопада 1956 року, відійшов у вічність Олександр Петрович Довженко. Упокоївся він у Москві, на 63-му році життя від інфарту, напередодні початку знімок фільму «Поема про море». Він був видатним письменником і кіномитцем, співцем краси та натхненником до активного діяння. У 1926 році прийшов на Одеську кіностудію, а через кілька років увесь світ захоплено аплодував за створення «Арсенал» і «Земля» — фільмам, завдяки яким українська кінематографія вийшла на міжнародний екран. Його інші фільми, зокрема «Щорс» та «Мічурін», увійшли до золотого фонду міжнародних фільмів, які залишили за собою великий вплив на розвиток багатьох кіномитців світу.
Багато майстрів американського, англійського, французького, німецького, італійського, чеського, польського та болгарського кіно з гордістю визнавали, що їхня творчість розвивалася під впливом Олександра Довженка. Чеський кінознавець Любомир Ленґарт зарахував українського митця до п’яти «титанів» світового кіно.

Слава Довженка-письменника почала розправляти крила тоді, коли він узявся працювати в кіно як літератор. Переважна більшість його літературних творів тривалий час залишалися маловідомими. Лише під час війни побачили світ його оповідання, нариси та публіцистичні статті. У довоєнні роки повністю було опубліковано лише сценарій «Аерограда» та окремі уривки з інших сценаріїв. У ті буремні воєнні роки критика відзначила ці твори як значне явище в українській літературі.
Шлях до творчого самовизначення не був легким. Навчання в Глухівському учительському інституті (1911–1914), а згодом праця вчителем у Житомирі (1914–1917) припадали на непростий період його життя. Обставини того часу глушили його мрій і не давали їм змоги пробитися до світла правди. Опісля якийсь час Довженко не міг остаточно зорієнтуватися, що йому робити та чому присвятити своє життя.
Та невдовзі пристрасні пошуки правди закономірно привели його, сина з бідняцької родини, до прагнення служити своєму народові. Сонце правди розсіяло присмерки безплідних шукань. Незабаром Довженко прозрів. Він по-новому побачив ратні подвиги й трудові звершення народних мас, усвідомив їхню історичну суть і благородну мету. Усім своїм єством сприйняв він великі народні ідеї та високо ніс їх у своєму серці аж до останніх днів свого життя.
Працював у Києві секретарем губернського відділу народної освіти, згодом — комісаром театру імені Тараса Шевченка. Пізніше перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні: працював у дипломатичному представництві УСРР у Польщі, а згодом — секретарем консульського відділу торговельного представництва УСРР у Німеччині (1921–1923).
Наприкінці 1922 року, Довженко вступив на навчання малярства до приватного художнього училища професора Віллі Еккеля в Берліні. Повернувшись в Україну в 1923 році, оселився в Харкові й працював художником-ілюстратором та карикатуристом.
Став автором гострих карикатур і дошкульних до них текстів, що аж захлиналися емоціями. Малював картини й шаржі, присвячені таким особам, як Федір Кричевський, Олександр Копиленко, Вадим Собко, Семен Журакович, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Володимир Коряк, Павло Тичина та багатьом іншим, які появлялися на сторінках періодичних видань, зокрема журналу «Україна».
Працюючи карикатуристом у Харкові, Довженко шукав синтетичного мистецтва, здатного передати багатство людських емоцій і думок. Письменник ніколи не замикався в суто мистецькій сфері. Він цікавився планами забудови Нової Каховки, впорядкуванням Брест-Литовського шосе та Галицької площі в Києві, зацвілими садами українських земель, спорудженням пам’ятників князю Святославу та воїнам двох останніх воєн.
Коло його зацікавлень охоплювало кіно, літературу, архітектуру, живопис, економіку, природознавство, проблеми культури, етики та виховання молоді. До всього, що відбувалося в природі й суспільстві, він підходив із широкою історичною мірою. Жагуче бажав бути корисним своєму народові, тому Олександр Петрович шукав нового підходу до кінематографії як до наймасовішого мистецтва.

Його фільми «Звенигора», «Арсенал» і «Земля» (1928–1930) не лише заклали міцний фундамент української кінематографії, а й стали визначними віхами в розвитку світового кіно. Всі свої літературні твори до художніх фільмів, Довженко ставив за власними сценаріями. В особі Олександра Довженка письменник і режисер були органічно злиті в єдине ціле.
Після війни Довженко розпочав підготовку до реалізації фільму «Поема про море», та на жаль, завершити свій задум йому не судилося через невблаганну смерть. Фільм був завершений без нього й поставлений його дружиною та творчою соратницею Юлією Солнцевою. Своїми фільмами Довженко став справді великим новатором, який прокладав нові шляхи в мистецтві. Про його новаторство в галузі кінематографічної форми, про сміливі пошуки нових засобів виразності написано чимало багатьма мовами світу.
Олександр Довженко проклав глибокі борозни на ниві української літератури. Його твори — то глибоке філософське осмислення та художнє дослідження найграндіозніших процесів, які знало людство. Тема народу та його боротьби за свободу проходить крізь усю творчість Довженка. Був він високообдарованим митцем і, як кожний справжній талант, надзвичайно своєрідним. З талантом Сашко народився. Ця стара істина не втратила свого сенсу. Адже формування таланту залежить від багатьох обставин і причин, а також від суспільного середовища та взаємозв’язків митця з ним.
Він любив ходити запашними луками, понад озерами та берегами зачарованої річки Десни. Саме звідти бере початок його знання рідної мови, місцевого фольклору, любов до праці й бажання робити добро людям. Усе це він проніс через життя.
Україна дала його талантові крила, дала можливість письменникові своїм зором сягати в минуле й бачити у всій сокровенній суті та красі майбутнє рідного краю. Зв’язок із життям рідного народу та його сучасністю був для письменника джерелом, з якого він черпав натхнення для творення образів краси. Герої Довженкових творів були люди цілком прості, живі, звичайні, а водночас і легендарні лицарі великої епохи. Вони були покликані творити нову історію людства. Кожен із них ніс у собі частину безсмертної душі свого народу. Вони були речниками свого народу і свого часу.
Довженко добре знав Шевченкових героїв із його «Кобзаря». Їхні образи подекуди щедро насичували твори письменника. На чільному місці в хаті висів портрет поета, з вишитим рушником навколо. Довженко любив український народний побут, народну пісенність та поезію рідного пейзажу.
Він був щасливий, що народився на берегах річки, з якої роками пив м’яку воду, ходив босий по її казкових висипах та горбках, слухав рибальські розмови в човнах і розповіді старших про давнину. Любив лічити зорі на небі, а ще дуже любив діда, який розмовляв із конем і лошам, наче з людьми.
Любив пташиний щебет у саду й полі. Любив і ластівок у клуні, і деркачів у лузі. Любив дівочі співи, колядки, щедрівки, веснянки й обжинки. Любив дивитися на хвилі Десни, що доганяли одна одну, на сонце високо в небі та косарів удалині. Там, над самою Десною, було Довженкове царство. Орудував він добре косою — обкосив би нею всю земну кулю, аби тільки було сіно для худоби та хліб для людей.
Довженко любив своє маленьке українське містечко — Сосницю. Саме воно подарувало світові видатного митця, людину високих духовних прагнень і твердої громадянської мужності. Його фільм «Земля» у 1958 році був визнаний міжнародним журі одним із дванадцяти найкращих фільмів світового кінематографа в Брюсселі.
Павло Лопата
