Звернення повстанців до депортованих
Повстанську листівку “До насильно вивожуваних на Сибір” поширювали на окупованих радянською владою українських землях у 1947 році. Точна її копія збереглася в архівах. Українські повстанці звернулися зі словами підтримки до людей, яких влада прирекла до насильного вивозу на чужину.
Особливо зворушливі слова про потребу берегти один одного, дружити з представниками інших поневолених росією народів, а головне — поради, як зберегти українську ідентичність.
Ці слова, на жаль, актуальні, адже у нинішній російсько-українській війні росіяни депортують сотні людей з окупованих українських територій. І везуть їх у ті ж місця, де були радянські спецпоселення ГУЛАГу. Документ віднайшла та прокоментувала Леся Бондарук, кандидатка історичних наук, дослідниця руху опору радянському режиму.
До насильно вивожуваних на Сибір і на більшовицькі каторжні роботи
Московсько-більшовицькі окупанти, що насильно загарбали Україну, намагаються навіки закріпити її за собою шляхом масового фізичного винищування українського народу.
Одним із засобів фізично винищити український народ є широко застосоване масове вивожування українського населення на Сибір, на каторжні роботи в Донбас, Урал і т. д.
Зокрема, масові вивози проводить окупант на західноукраїнських землях, де найбільше розгорнулася визвольна протибільшовицька боротьба українського народу.
Московсько-більшовицькі імперіалісти думають, що вирвавши вас із рідного середовища і кинувши на люту каторгу, вони послаблять визвольну боротьбу на наших землях. Вони думають, що між чужими людьми Ви не зможете “бунтуватися”: що не маючи підтримки з боку своїх однодумців і близьких, ви не відважитеся боротися проти СССР, що забудете на чужині про свій народ і його змагання.
Вони думають, що в снігах Сибіру і темних підземеллях рудників і шахт зломиться ваш волелюбний дух і згасне, душений морозним вітром, Ваш патріотизм.
Більшовицький окупант задумує, врешті, вашими руками, руками тих, яких він жорстоко скривдив, позбавив рідних хат і яким помордував дітей — будувати свою криваву імперію. Своєю непосильною працею глибоко під землею, в понурих лісах і тундрах Сибіру Ви, як німі новітні раби, маєте будувати царство для ката Сталіна. На Ваших кістках і крові має ще більше зміцніти совєтську тюрма народів, щоб у найближчій війні ще більше поширитись коштом загарбання і поневолених нових народів.
ЗАГРОЖЕНІ ВИВОЗОМ! Не давайте ловити себе і арештовувати! Якщо сподіваєтесь вивозу — втікайте — і у всякий спосіб скривайтеся!
Коли ж Ви, батьки дрібних дітей, старики чи неспосібні до втечі або не маєте змоги втекти, то насамперед не впадайте в розпуку. До вивозу, по можливості, підготовтеся. Не залишайте ворогові свого майна! Беріть зі собою те, що можете взяти, а решту знищуйте, роздавайте тим, що залишаються.
У холодних брудних вагонах, на далеких шляхах ви згадуйте тих, які вже довгі роки мучаться у тюрмах та інших більшовицьких катівнях і не ломляться, витримують. Ви згадайте там своїх дітей, братів і сестер — повстанців, що, будучи вже цілі роки вічно гоненими і переслідуваними, часто голодними, без даху над головою і спокійного місця, де можна було б перев’язати завдану ворогом рану, — не падають на дусі, не кидають з рук зброї. Вони пам’ятають про Вас і за Вас боряться. Будьте їх гідні.
На місцях — у шахтах, рудниках, у лісах, на “стройках” — будьте і далі тими українцями, героїчну боротьбу яких подивляє нині весь світ. У всіх, навіть найважчих умовах Ви збережіть свою українську душу і вірте у нашу перемогу. Учіть своїх дітей української мови й українського Отченашу. Виховуйте в них безсмертну любов до України і закляту ненависть до її більшовицьких окупантів.
Дружньо ставтеся до своїх братів-українців зі Сходу і до всіх спів друзів зпоміж інших поневолених Москвою народів. Говоріть їм про боротьбу українського народу, про українських повстанців і революціонерів, про їхні бої, роботу, героїзм. Говоріть, як борються проти сталінських колгоспів українські селяни ЗУЗ, як ненавидять і саботують совєтську владу українські робітники, як борються з розперезаними енкаведистами українські жінки і діти, як усі вони люблять і підтримують УПА і ОУН. Роз’яснюйте їм, що це за організації і за що вони борються.
Говоріть їм про все обережно, не називайте імен живих осіб. Зате про поляглих героїв розповідайте багато і широко.
В своїх розмовах не будьте надто боязливі, хоч завжди стережітеся сексотів і провокаторів. Пам’ятайте, що Ви вже і так покарані і не маєте вже нічого до втрачення.
Отже, несіть зі собою, Брати, нашу Україну, наші змагання — скрізь туди, куди Вас кине ворог. Хай не вмирає Україна у Ваших серцях. Могутнім полум’ям любови до волі і ненависти до окупанта Ви запаліть серця Ваших спів друзів — східних українців та інших поневолених народів.
Хай за Україну, за повалення сталінської тюрми народів, за власні вільні національні держави бореться ввесь український 40-мільйоновий народ, весь Сибір, Кавказ, Середня Азія. Допомогти розпалити таку боротьбу — це теж і Ваше завдання, Брати.
Перебуваючи далеко від рідної землі, Ви пильно прислухайтеся до того, що на ній діється, що діється в усьому Совєтському Союзі і всьому світі. Ми, борці за Самостійну Україну, незадовго закличемо Вас вертатись із Сибіру на вільну українську землю.
СМЕРТЬ СТАЛІНУ І ЙОГО ПАРТІЙНО-ЕНКАВЕДІВСЬКІЙ КЛІЦІ — ОРГАНІЗАТОРАМ СИБІРСЬКИХ КАТОРГ!
ХАЙ ЖИВЕ НЕЗНИЩИМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД!
ХАЙ ЖИВЕ БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ!
НЕ ПРИПИНИМО БОРОТЬБИ ЗА САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ НІДЕ — НІ В СИБІРСЬКИХ ТАЙГАХ, НІ В СЕРЕДНЬОАЗІЙСЬКИХ СТЕПАХ!
УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ!
Ця листівка з’явилася у час наймасовішої операції “Запад”, яка за кількістю репресованих за один рік не мала аналогів у історії радянського терору. 1947 року з Волинської, тодішніх Дрогобицької та Станіславської, Львівської, Рівненської, Тернопільської й Чернівецької областей депортували 78,327 осіб — членів родин учасників ОУН та УПА. Проте і цю цифру не можна вважати остаточною.
“За своїм масштабом цей злочин є співмірним із депортаціями кримських татар у 1944 році чи виселенням українців у рамках акції «Вісла», організованою польською комуністичною владою”, — вважає історик Володимир В’ятрович.
Депортації, а фактично війну з цивільним населенням, радянська влада розгорнула ще до вигнання нацистів. Національно-визвольний рух вважали серйозною загрозою політичній стабільності срср. Узимку 1944 року учасників руху опору закликали скласти зброю, залякуючи покаранням їхніх батьків, дітей та дружин.
Згодом з’явилася постанова, якою НКВС срср зобов’язали виселяти родини активних учасників ОУН, УПА, УНРА у віддалені місцевості радянського союзу, а їхнє майно конфіскувати. Перший ешелон № 1516 до Красноярського краю вирушив зі станції Здолбунів на Рівненщині 7 травня 1944 року. У 18 вагонах, як небезпечних злочинців, вивезли жінок, дітей та людей похилого віку — 451 родича повстанців.
У кожному селі на заході України комуністи складали списки, за якими без слідства та суду прирікали тисячі родин на важкі поневіряння. Чимало людей гинули в дорозі. Найчастіше у поселеннях не було жодних умов для життя — селили у бараки на сотні осіб, опалення — пічка-буржуйка з виведеною у маленьке віконце трубою, туалетом служило відро, ліжками — дерев’яні нари, з постелі — нічого, хіба хтось мав щось своє, привезене з дому. Спершу везли у Красноярський край на роботу в лісовій промисловості. Згодом поселяли також у Омську, Новосибірську та Іркутську області.
Депортації тривали до грудня 1952 року, тобто дев’ять років. Із понад 206 тисяч засланих за цей час громадян республіки — майже 188 тисяч були членами родин українських повстанців.
Після відбуття ув’язнення у концтаборах ГУЛАГу покарання не закінчувалося. Учасників національного підпілля змушували залишитися на засланні. Згодом запровадили додаткові 20 років каторги для тих, хто намагався втекти, а таких було чимало. Іноді родичам вдавалося домогтися дозволу на звільнення із спецпоселення. З 1958 до 1964 року у західні області України повернулися понад 43 тисячі осіб. Більшість із них виявили, що у їхніх домівках жили чужі люди.
Офіційний дозвіл повертатися додому депортовані родини членів ОУН і УПА отримали лише 29 квітня 1964 року.
«Локальна історія»
