Василь Симоненко. Згадуючи про поетів-шістдесятників, одним із перших на думку спадає ім’я Василя Симоненка. За своє зовсім коротке життя він зумів стати улюбленцем серед проґресивної молоді кінця 50-х – початку 60-х років. Навіть радянська влада намагалась робити з нього комуністичний образ – мовляв, простий сільський хлопець, а яку високу поезію пише, водночас називаючи “другим Шевченком”. Сам Василь ці порівняння не надто любив, відповідаючи що краще йому бути першим Симоненком.
Наш герой дійсно з’явився на світ у селі Біївці Полтавської області 8 січня 1935 року. Майбутній поет ріс без батька, отже весь тягар з виховання сина ліг на його матір. Закінчивши школу, Симоненко поступає в Київський університет ім. Шевченка на факультет журналістики. Там знайомиться з іншими молодими літераторами й сам у той період починає писати власну поезію. Після закінчення навчання працює журналістом в газетах “Черкаська Правда”, “Молодь Черкащини”, “Робітнича газета”.
Із 1960-го року починає брати активну участь у щойно утвореному Клубі Творчої Молоді в Києві. У романтичній, сповненій гуманізму поезії Василя Симоненка починають звучати гострі революційні ноти, як реакція поета на несправедливість. Такі вірші, як “Курдському брату” чи “Де зраза ви, кати мого народу?” – відкритий протест проти шовінізму. На чий саме “шовінізм” натякав поет – здогадатися не важко. А у вірші “Україно” й зовсім прямо каже “хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю” – у той час це був справжній виклик, прояв відвертого націоналізму.
1962 рік став доленосним для молодого Василя Симоненка. Того року вийшла його єдина прижиттєва поетична збірка “Тиша і Грім”, яка справді здалася громом і набула великої популярності серед проґресивної молоді. Але на цьому світлі події закінчились. У Клубі Творчої Молоді між собою почали згадувати масові розстріли кінця 30-х років, називаючи конкретні місця, зокрема Биківнянський ліс поблизу Києва. Звісно, багато з тих, хто виріс на радянській пропаґанді та засліплений “хрущовською відлигою”, не вірив тим чуткам, проте залишити їх молоді митці не могли.
Так “Клуб Творчої Молоді” утворив власну неофіційну комісію, метою якої стало дослідження чуток. У комісію увійшли Лесь Танюк – очільник Клубу, художниця Алла Горська та Василь Симоненко. Для дослідження вони поїхали в село й навіть зустрілись із місцевим мешканцем поважного віку, який був безпосереднім свідком тих трагічних подій. Чоловік мав пристрасть до алкоголю, через що за пляшку горілки детально розповідав те, що бачив на власні очі чверть століття тому. Навіть розповідь очевидця до кінця ще не переконала їх – мало що чоловік після оковитої вигадає?
А вже повертаючись у сутінках через ліс, вони звернули увагу на дітей, які грали там у футбол. Симоненко звернув увагу на дуже дивний м’яч. Придивившись, вони жахнулись – замість м’яча діти грали людським черепом із діркою в потилиці. Футбольні ворота дітлахам так само заміняли людські кістки. Загалом, у лісі було знайдено незліченну кількість майже непохованих останків. Як згадував у щоденнику Лесь Танюк – “сосни тут проросли крізь людські скелети”. Людські останки розкопували “чорні археологи, які знали про заховання, у пошуках можливих коштовностей. Звісно, усі троє були шоковані. Від враження Симоненко відомий вірш, що починався словами:
Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Щоправда, згодом початок вірша був дещо змінений на менш гостру форму. Учасники Клубу Творчої Молоді почали звертатись до офіційних органів влади, щоби пояснили масові захоронення в Биківні й інших місцях Київщини. Зокрема, тоді вперше порушилося питання і Бабиного Яру, де радянська влада тривалий час приховувала навіть чужі злочини. Якоїсь адекватної відповіді про Биквіню Симоненко з друзями так і не дочекався – комуністи вперто не визнавали факту розстрілів із боку сталінського режиму, чий культ на той час вже був давно розвінчаний. Натомість у злочинах вперто звинувачували нацистський концтабір, який справді в часи Другої світової війни був відносно недалеко від Биківні. Після цього КДБ всерйоз зацікавились діяльністю Клубу Творчої Молоді, обмежуючи його свободу.
Того ж року Василь їхав потягом Черкащиною, і вийшов на станції у Смілі купити цигарки. Магазин був зачинений, і молодий поет почав сперечатися з продавчинею, після чого остання викликала міліцію. Симоненко намагався виправдатись перед працівниками правоохоронних органів, показував своє журналістське посвідчення. Чи допомогло це Василю – ні. Ба більше, цілком імовірно, що на відомого шістдесятника в міліції вже був орієнтир, а, отже, дізнавшись хто перед ним, забрали його до райвідділку, де з особливою жорстокістю побили. Насправді це могла бути й випадковість – тоді побиття в міліції – цілком буденна справа.
Через деякий час Василь Симоненко невиліковно захворів – почали відмовляти нирки, по яких міліціянти нещадно били гумовим шланґом, набитим піском. 13 грудня 1963 року зупинилось серце поета в неповних 29 років. Офіційна версія – рак нирок.
Симоненко став чи не першою жертвою серед шістдесятників з боку тодішньої влади, гірким дзвінком, що близиться кінець без того примарній “хрущовської відлиги”.
Після смерті поета радянська влада почне канонізацію Симоненка, роблячи з нього соцреалістичний образ поета-комуніста. Водночас цинічно заборонявся справжній Симоненко, вірші, в яких він оспівував любов до України й ненависть до її гнобителів. Цей самий Симоненко житиме у самвидаві серед учасників національно-визвольного руху, житиме серед колишніх друзів, які завжди пам’ятатимуть свого улюбленця. За незалежності геній усе ж отримає своє визнання. Навіть під час Революції Гідності 2013-2014 років вірші поета щодня надихали повстанців полум’яним словом. Вірші, яким вже понад 60 років, утім, вони не втрачають актуальності й донині.
В’ячеслав Руденко,
«Український інтерес»
