Чужинці дуже люблять штовхати в обійми українців і росіян: то спонукають їх разом нести хрест під час великого свята, то саджають за один стіл українських і російських письменників для інтелектуальної розмови про російсько-українську війну, то аплодують українським музикантам, які виконують російську музику.
«Ви ж так довго були разом!» — щиро дивуються вони, коли українці протестують. У цьому ряду спроб поєднати непоєднуване з’явилася книжка Саші Колбі «Мемуари матрьошки».
Побачивши це видання на полиці книгарні, я байдуже ковзнула поглядом по заголовку і вже минала ту полицю, як упівока вхопила «Ukrainian» меншим шрифтом, але дуже виразними білими літерами на темно-синьому тлі. Що «український» і «матрьошка» роблять на одній обкладинці?
Погортавши книжку, я зауважила, що там звично змішано українське з російським без огляду на факти і реалії. Поклала її назад і забула про неї. Через якийсь час, однак, мені все ж довелося її прочитати, бо стало відомо, що «Мемуари матрьошки» висунуто на здобуття премії «Кобзар» від Шевченківської Фундації.
Цю премію присуджують що два роки за книжки, які презентують «відчутний досвід канадських українців». Що ж, формально у цій книжці йдеться про життя українки, але варто придивитися до оповіді пильніше.
Колбі розповідає про свою бабу Іріну (саме так вона пише її ім’я), вивезену на примусову роботу до Німеччини під час Другої світової війни. У книжці дві сюжетні лінії: одна присвячена життю Іріни, друга — родині фрау Елсі, у чиєму домі опинилася Іріна.
Авторка зазначає, що книжка є «комбінацією усної історії, дослідження та уяви», проте дослідженою виглядає тільки «німецька» сюжетна лінія. Все, що називається українським, таким не є. Навіть застереження про «вигадку» не рятує ситуацію, бо художній вимисел має виглядати органічно у тканині сюжету, а не бути цілковитим дисонансом.
Наприклад, Колбі повідомляє, що українці на Різдво несуть до церкви кошики з яйцями на посвячення. Цієї та решти нісенітниць можна було б уникнути, якби авторка спробувала щось довідатися про Україну, перш ніж писати про неї.
Чому матрьошка?
Перше запитання при знайомстві з книжкою стосується назви. Переконливої відповіді знайти не вдалося. На мої запитання до письменниці відповіді не надійшло.
Матрьошка згадується тричі. Вперше Іріна помітила її у колекції ляльок фрау Елсі й замилувалася, наскільки лялька була «красиво пофарбована і полакована».
Другий раз авторка книжки бачить її у домі своєї баби: «Це та сама, з якою я і одна з моїх кузинок гралися в дитинстві, легковажно розкидаючи частинки під канапу і по кутках кімнати відпочинку. Якось моя баба зібрала частинки і занесла до спальні на зберігання, скрутивши їх докупи так міцно, як могла. Тепер її майже неможливо роз’єднати».
Втретє Колбі згадує матрьошку, коли допомагає матері впорядкувати дім баби, звільнити його від зайвих речей перед переселенням баби у будинок для людей похилого віку. Матрьошку поклали на купу зайвих речей. Так закінчилося її буття у цій родині.
Чому заможна німкеня тримала у своїй колекції дорогих ляльок дерев’яну матрьошку — нам неважливо знати. Зате викликає серйозні роздуми бажання українки, яка в дитинстві пережила Голодомор, тягти у дуже далеку і нелегку дорогу цю річ, яка є символом культури окупантів, котрі спричинили Голодомор.
Це, щоправда, теж можна віднести до власних уподобань героїні і не зважати. Проте, коли такий наратив отримує українську нагороду, то це виходить поза межі особистих смаків, а вказує, що ми як спільнота транслюємо замилування культурою катів як норму і приклад для наслідування.
Що в книжці є українського?
Фрау Елсі слухає мелодію, у якій Іріна впізнає «Лебедине озеро» Чайковського, бо до війни у Києві брала курс російської культури. Ніде у книжці немає жодної згадки про щось із української історії чи культури, про що б довідалася Іріна протягом життя і навчання в Україні.
З усього видно, що в родині авторки, крім англійської, вживали російську мову. На це вказують ті слова, які подекуди з’являються у тексті: lyudi, popravilisa, vareniki, predatel, machini; і навіть штучне слово, якого немає в жодній мові, — lyudini, близьке фонетично до російської мови.
Це зрозуміло, бо дід авторки — росіянин, і вона часто вказує, що він здебільшого послуговується саме російською мовою. Знову ж: це — особистий вибір, але чому він заслуговує на українську нагороду?
Колбі описує родинне життя, у якому, звичайно, є сцени спільного приготування їжі. Письменниця згадує м’ясо на патичку, яке Іріна навчилася готувати після того, як покинула табір Ді-Пі «разом з українцями і росіянами».
Українці і росіяни не мешкали разом у таборах, не подорожували разом, а, прибувши на американський континент, поселялися компактно на великій відстані одні від одних. Це теж неважко з’ясувати, було б бажання. Такого бажання — довідатися бодай щось про українську кухню — у Колбі, вочевидь, нема, бо вона ошелешує українського читача заявою про те, що для приготування тіста на вареники українці вживали майонез.
У наративі книжки українське і російське йдуть пліч-о-пліч, тісно переплетені. Це зрозуміло через походження діда і баби авторки. То вона вслухається у розмову матері і баби, у «потік російсько-української мови, що стрімко мчить…», то згадує пропозицію матері здійснити родинну подорож в Україну і Росію.
Ще раз: письменниця розповіла про свою родину так, як вважала за потрібне. Проте Україна й українське у книжці представлені тільки номінативно — зміст за цими словами або відсутній, або перекручений.
Для чужинців родинна історія, у якій тісно поєднані українське і російське, трансформується у ширший, упізнаваний, хоч і фальшивий наратив, у якому українці і росіяни — практично одне ціле («російсько-українська мова»).
Чому це має значення?
Можливо, книжка заслуговує на російські чи німецькі нагороди, але аж ніяк не на українську.
Коли Україна була окупована, діяспора виконувала монументальну роботу у всіх площинах політичного, культурного й академічного життя; давала голос Україні у світі, бо Україна була позбавлена власного голосу навіть удома; друкувала книжки письменників, яких убила Росія; досліджувала проблеми, до яких українцям в Україні не можна було й підступити; організовувала виставки мистців, які перебували мало не в підпіллі.
Діяспора зберегла українську мову — не спотворену окупантами, не скалічену штучною асиміляцією і забороною «націоналістичних» літер і слів. Діяспора зберегла українську культуру, історію, традиції.
Тим більше прикро вражає і дивує, що поважна громадська організація — Шевченківська Фундація — дала нагороду «Кобзар» «Мемуарам матрьошки», надто посеред екзистенційної війни, розв’язаної Росією проти України, війни, під час якої росіяни вчиняють воєнні злочини проти цивільного населення України щохвилини.
Діяспора була згуртованою і вистояла у важкі часи. Чому відступити сьогодні?
Галина Костюк
