Іноді один побачений момент змінює усе життя. Для Леся Танюка таким моментом стало побачене в Биківнянському лісі — діти, які грали у футбол людським черепом, що дощ вимив із землі. Тоді він зрозумів: мовчати більше не можна. Попереду були заборонені вистави, переслідування, цензура і десятиліття боротьби за право говорити правду.
8 липня виповнилося б 88 років Лесю (Леоніду) Танюку (1938–2016) — режисеру, письменнику, театральному діячеві, шістдесятнику, правозахиснику, народному депутату та одному з найпослідовніших борців за українську культуру й збереження історичної пам’яті.
Його життєвий шлях розпочався у складних обставинах. Народжений на Київщині, роки Другої світової війни він провів разом із батьками у німецькому концтаборі. Після повернення радянська влада не дозволила родині оселитися у Києві, тому вони переїхали до Луцька.
Перш ніж стати відомим режисером, Танюк пройшов непростий шлях. Він працював ливарником на заводі, грав у Волинському музично-драматичному театрі, а згодом вступив до Київського інституту театрального мистецтва, де навчався у видатного режисера Мар’яна Крушельницького — учня легендарного Леся Курбаса.
На початку 1960-х років Лесь Танюк очолив київський Клуб творчої молоді — осередок, який став одним із центрів українського культурного відродження. Тут збиралися майбутні шістдесятники — Василь Симоненко, Алла Горська, Іван Світличний та інші молоді митці. У цьому середовищі народжувалися нові вистави, літературні вечори та дискусії про майбутнє української культури, що дедалі більше викликали занепокоєння радянської влади.
У 1962 році разом з Аллою Горською та Василем Симоненком Танюк вирушив до Биківнянського лісу, щоб перевірити повідомлення про таємні поховання жертв політичних репресій. Побачене стало одним із найболючіших переживань його життя: діти грали у футбол людським черепом, який опинився на поверхні землі після дощу. Після цього вони звернулися до влади з вимогою провести розслідування масових поховань. Радянська система не пробачила їм цієї правди.
Невдовзі почалися переслідування. Танюка виключали з інституту, його вистави забороняли, а цензура не дозволяла багатьом творчим роботам побачити глядача. Із понад п’ятдесяти театральних постановок, які він створив, більше половини були заборонені владою. Проте навіть під тиском він не відмовився від своїх переконань, української культури та боротьби за історичну пам’ять.
Наприкінці 1980-х років Лесь Танюк повернувся до Києва. Він став одним із засновників і багаторічним керівником Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, присвятивши свою діяльність поверненню з небуття імен жертв тоталітарного режиму. Як народний депутат п’яти скликань він був співавтором важливих законодавчих ініціатив, зокрема у сферах культури та охорони культурної спадщини.
Його творча спадщина охоплює понад 600 публікацій, книги, сценарії до фільмів «Голод-33» і «Мина Мазайло», праці про Розстріляне відродження, а також унікальні багатотомні щоденники, які він називав «історією одного життя на тлі цілого покоління».
Лесь Танюк міг обрати шлях успішного режисера й уникнути конфлікту із системою. Натомість він обрав складніший шлях — залишатися чесним у час, коли за правду можна було втратити кар’єру, свободу і можливість творити.
Сьогодні його пам’ятають не лише як видатного митця, а як людину, яка допомогла зберегти голос тих, кого тоталітарна система прагнула стерти з української історії. Його життя стало свідченням того, що культура і пам’ять можуть бути формою опору — навіть у найтемніші часи.
Ганна Вівчарук
