(Закінчення)
Юрій Щур
Кримська область в складі УССР асоціювалася у всіх саме як місце всесоюзного оздоровлення. Пляжі південного узбережжя, величні гори, дитяча республіка табору «Артек», розкіш палаців та п’янка «Масандра». Однак цих простих людських радощів годі було знайти в інформаційних повідомленнях КГБ, які реґулярно надсилалися республіканському ЦК Компартії. Тут на перше місце виходили якраз ті моменти, які влада не афішувала, а інколи взагалі – з усіх сил приховувала.
Серед «найгостріших» проблем на території самого півострова та навколо нього була саме кримськотатарська. Рідко коли у 1970-х роках інформаційні повідомлення КГБ на адресу ЦК Компартії УССР обходилися без згадки про «кримських автономістів». У середині вересня 1974 року зокрема повідомлялося, що з 1 по 12 числа місяця у Криму перебував активіст кримськотатарського руху Муксим Османов, який приїхав з узбецької Фергани. Завдяки інформаторам, співробітникам КГБ стало відомо, що у розмовах з однодумцями «гість» висловлював занепокоєння послабленням кримськотатарського руху, зокрема на території Узбекистану. Через це й закликав місцевих активістів не збавляти обертів своєї діяльності щодо повернення кримських татар на батьківщину.
Також співробітникам совєтської державної безпеки було відомо про зустрічі з активістами кримськотатарського руху з різних районів на весіллі у селі Донське Сімферопольського району. Там при нагоді обговорювалася проблема відмови киримли у прописці на території Кримської області. В поле зору КГБ знову потрапив Ебазер Сеітвапов, який якраз і мав у себе списки тих, кому було відмовлено.
Крім того, співробітники КГБ від своєї довіреної особи отримали інформацію про намір активістів кримськотатарського руху передати важливі документи за межі ссср. Мова йшла про ориґінал звернення до ООН за підписом 479 активістів руху за повернення на Батьківщину. Однак, Муксим Османов не знав, що уповноважений ним для цих цілей активіст працює на КГБ й, відповідно, сама справа одразу ж була приречена на невдачу. Так і сталося: пакунок з матеріалами мав бути доставлений на станцію Новоолексіївка, де переданий Енверу Аметову. Однак, на станції була інспірована крадіжка речей в аґента КГБ, а в цих речах був й очікуваний документ. Для більшої ймовірності, інспірування відбувалося на очах в Аметова. З метою уникнення зайвих розмов серед кримських татар, через відповідну аґентуру був запущений фейк, що речі викрали кримінальники через значні гроші, які там були заховані.
У 1974 році виповнювалося тридцять років від дня депортації. Готуватися чекісти почали заздалегідь. Ще 15 грудня 1973-го український республіканський Комітет державної безпеки направив на ім’я тодішнього керманича Компартії УССР Щербицького відповідну доповідну записку. На документі є штамп-відмітка, що на стіл Щербицькому доповідь потрапила 7 січня 1974 року.
КГБ інформував «головного комуніста», що управління Кримської, Запорізької й Херсонської областей під керівництвом партійних органів (куди ж без них!) здійснювали попереджувально-профілактичні заходи з локалізації та нейтралізації «ворожої й анти суспільної» діяльності кримськотатарських автономістів, тобто кримських татар, що вимагали автономії Криму. КГБ-істи звітували, що вдалося, зокрема, зірвати низку «провокаційних» акцій та зборів учасників автономістського руху, попереджено створення автономістами молодіжних груп, а також проведена робота з компрометації окремих учасників руху. Окрім того, до кримінальної відповідальності були притягнені авторитетні діячі руху: Ісламов, Ромазанов, Куртумеров й Халіков.
Незважаючи на це, кримськотатарські автономісти, дещо змінивши свою тактику, продовжували діяльність. Вони виготовляли й поширювали серед татар відповідні документи, організовували збори підписів під ними, залучали до автономістського руху все більшу кількість людей.
Зокрема, засуджений Ромазанов у липні 1973 року виготовив й направив до «відповідних інстанцій» документ, який у КГБ отримав характеристику «злісного брехливого змісту”. В декількох районах Кримської області був організований збір підписів під зверненням щодо вирішення кримського питання й надання татарам права вільної прописки у Криму (всього – 337 підписів). У Херсонській області поширювали документ під назвою «Заява з приводу нових репресій над кримськими татарами». Там, зокрема, містилася інформація про місто Мелітополь Запорізької області, де були заарештовані у квітні Ескандер Курумєров, а наприкінці серпня Ебезер Халіков.
Совєтські «інстанції» вирішили переграти автономістів, частково через місцеві адміністративні органи, прописуючи татар, які прибували до України в індивідуальному порядку. У 1972-1973 роках у Криму таким чином були прописані 158 осіб. Тобто чекісти намагалися зняти напругу: ось вам прописка, забудьте про автономію. Але заходи не давали бажаних для КГБ та партійних органів результатів. Вони зауважували, що через це татари впевнюються, що для вільної прописки на півострові треба просто самостійно приїхати до Криму. Автономісти ці факти використовували для заохочення самовільного переселення до Криму, внаслідок чого навіть збільшився потік поверненців. Лише за останні три місяці 1973 року до Криму приїхала 61 родина (200 осіб). Станом на грудень того ж року, за даними КГБ, на території України проживали без прописки 116 татарських сімей (493 особи), з них у Криму – 85 сімей, у Херсонській області – 29, Запорізькій – 2.
Зазначимо, що діячів кримськотатарського руху, які добивалися права вільної прописки, КГБ-істи називали не інакше як «екстремістськими елементами». Далі ледь не зі здивуванням зазначалося, що притягнення татар до кримінальної відповідальності за порушення паспортного режиму видавалося їм, татарам, беззаконням і порушенням їхніх прав.
Зухвальством вважалися факти, коли в процесі суду татари вимагали вести процес рідній для них мовою. Зокрема, цього вимагала на суді С. Мазінова, притягнена до кримінальної відповідальності Білогорським РВ МВД за злісне порушення паспортного режиму. Вирок суду у її справі (два роки заслання) присутні в залі кримські татари, а це близько 30 осіб, зустріли з протестом, вигукуючи «Беззаконня», «Ми – кримські негри» тощо.
Також в КГБ зазначали, що у 1973 році помітно збільшилася кількість групових та одиночних заїздів татар в Україну під виглядом проведення відпусток, туристичних поїздок тощо. Серед «туристів» були і активісти автономістського руху. Вони вивчали становище татарського населення, ставлення до них зі сторони місцевої влади, інформували татар про роботу, яку вони проводять у Середній Азії. Наголошували на тому, що їм потрібна допомога татар, що мешкають в Україні. Деякі з них їздили по селах Криму, збирали дані про порожні будинки, підраховували кількість оголошень щодо продажу житла й потреби у робочій силі.
Представники татарської інтеліґенції мали намір вимагати організації науково-дослідних робіт з вивчення історії й етнографії кримських татар, підготовки спеціалістів з цього питання, відкриття у Ташкенті татарського театру.
У КГБ також відстежували зростання активності татарської молоді. Серед своїх досягнень з запобігання цьому наводилися приклади протидії утворенню гуртків татарської молоді у Мелітополі та на станції Партизани Генічеського району Херсонської області.
Для власної діяльності татари використовували усі можливості: весілля, поховання, різноманітні сімейні урочистості, на які зазвичай приїжджало від 200 до 300 осіб із різних областей та республік ссср. Під час таких зборів велися розмови про утиски татар, збиралися гроші на потреби руху, читалися документи й збиралися підписи під ними.
Ще у грудні 1973 року в КГБ УССР наголошували, що 18 травня 1974 року буде днем 30-річчя виселення кримських татар з Батьківщини. Відповідно, не виключалося, що автономісти намагатимуться використати цю дату для активізації діяльності й «провокувати татарське населення на вчинення анти суспільних акцій».
Совєтські органи державної безпеки готувалися до такого розвитку подій. Вживалися заходи, спрямовані на зниження активності автономістів та їхнього впливу на татарське населення, попередження можливих «провокаційних та ворожих» акцій.
Інформація про протидію прагненням кримських татар жити на рідних землях зустрічалася не лише у спеціальних тематичних зведеннях КГБ. Вистачало її й серед «повсякденних» оглядів. У одному із них інформувалося, що 6 квітня 1974 року у Сімферополі у райвідділку міліції була проведена «попереджувальна» бесіда з «групою осіб татарської національності» (п’ятеро осіб), які без прописки мешкали у селі Мазанка Сімферопольського району.
Міліціонери не надто налякали представників корінного народу Криму. Аґентура КГБ доповідала кураторам, що після цієї бесіди Віляра Щоткіна й Гульнара Алієва висловили намір уже 10 чи 11 квітня виїхати до москви, де в урядових інстанціях добиватися дозволу на проживання у Криму. При цьому Віляра говорила, що у разі відмови вчинить самоспалення на перше травня у москві – на Червоній площі або ж у Сімферополі. Крім того, аґентам КГБ стало відомо, що до Віляри та Гульнари мали намір долучитися жінки з Сакського району, а також кримські татарки Мелітополя, які добивалися дозволу прописатися у Запорізькій області. Співробітники КГБ Кримської та Запорізької областей, природно, не маючи жодного бажання допустити акції у москві, розпочали роботу для блокування ініціативи кримськотатарських жінок.
13 травня 1975-го року аґентура КДБ фіксувала, що активіст кримськотатарського руху Бекір Османов, який перед тим прибув з Узбекистану, у селі Некрасівка Совєтського району Криму зустрівся з однодумцями Лутфі Бекіровим та Аксеітом Сеітмеметовим. Тоді обговорювалося питання щодо необхідності проведення з’їзду кримських татар, які мешкали на той час на півострові та у Херсонській області. Запланований збір, за даними аґентури, не відбувся. Проте, співробітники КДБ й далі стежили за фігурантами аґентурних донесень, очікуючи від них активних дій.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
