Іван Крип’якевич – один із найвидатніших і найвідоміших українських істориків XX століття, просвітитель, педагог, невтомний популяризатор знань. Учень іншого титана української науки – Михайла Грушевського, він також зазнав переслідувань від радянської влади, хоча його доля все ж склалася щасливіше.
Батько майбутнього історика, Петро-Франц Крип’якевич (1857-1914), був греко-католицьким богословом, доктором наук, автором багатьох праць і статей з історії церкви, богослов’я, літургіки та патристики. До самої смерти він викладав у 4-й чоловічій гімназії Львова. 25 червня 1886 року у стародавньому місті Лева народився його син Іван.
Після отримання якісної домашньої освіти та закінчення польської гімназії, Іван Крип’якевич став студентом філософського факультету Львівського університету. Там він був активним борцем за український університет. Це була велика проблема початку XX століття. Українські та польські студенти протистояли один одному у стінах Львівського закладу вищої освіти: українці вимагали українізувати заклад або створити інший, український університет, поляки ж хотіли залишити його за собою. Справа іноді доходила до бійок і навіть убивств, як у 1910 році, коли поляки застрелили українського студента-активіста Адама Коцка.
Саме в стінах Львівського університету Іван Крип’якевич став учнем Михайла Грушевського, який викладав там і водночас очолював Наукове товариство імені Шевченка. Під керівництвом Грушевського Крип’якевич почав спеціалізуватися з ранньомодерної історії України. Опанував дослідницьку методику, опублікував свої перші праці в “Записках НТШ”, допомагав своєму вчителеві в його науковій роботі – вичитував тексти, готував наукові покажчики до томів “Історії України-Руси”. А перша окрема книжка Крип’якевича “Матеріали до історії української козаччини” була включена до 8-го тому іншої фундаментальної праці Грушевського – “Джерел до історії України-Руси”.
Після університету Іван Крип’якевич викладав у гімназії, але вже 1911 року захистив докторську дисертацію на тему “Козаччина і Баторієві вольності”. Активно співпрацював із Науковим товариством імені Шевченка, був його бібліотекарем. Багато часу проводив за дослідницькою роботою у книгозбірнях Львова, Відня, Кракова, Варшави, москви. Провадив публіцистичну діяльність – редаґував науково-популярні й наукові часописи, а також видання для дітей (часопис “Дзвінок”). Але вчительська робота у гімназіях із метою заробітку тривала аж чверть століття.
Одним із основних напрямків діяльності Крип’якевича було написання шкільних і гімназійних підручників. Він як ніхто розумів, що виховання патріотичного, державницького покоління молоді неможливе без української книжки. До того часу українським дітям доводилося вчитися переважно за польсько-, німецько-, російськомовними підручниками. Іван Крип’якевич написав “Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл”, “Коротку історію України для початкових шкіл і першої кляси гімназії”, “Огляд історії України для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів”.
Згодом побачили світ його фундаментальні підручники й посібники “Велика історія України”, “Історія українського війська”, “Всесвітня історія”. Як бачимо, Крип’якевич намагався охопити якнайширше коло читачів – від зовсім маленьких дітей до старшокласників, студентів, викладачів та тих, хто займається самоосвітою. Частина з цих праць не втратила свого значення досі.
За часів польської окупації заходу України Іван Крип’якевич працював в Українському таємному університеті у Львові та Богословській академії. Польська влада неодноразово конфісковувала й забороняла його книжки. Водночас, у радянському союзі про нього писали, як про “фашистського вченого”. Але коли восени 1939 року срср анексував захід України, Крип’якевича як надзвичайно відомого й впливового історика вирішили використати в інтересах “радянської науки”. Йому надали посаду голови новоствореного Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР. А 1941 року на підставі опублікованих праць присвоїли ступінь доктора історичних наук і звання професора.
Однак після війни почалися проблеми – вченого звинуватили у “буржуазному націоналізмі” й фактично вигнали зі Львова. Йому довелося на два роки переїхати до Києва, формально – для роботи над новою монографією. Тільки 1948-го Крип’якевич повернувся до Львова, а з 1953 року очолив Інститут суспільних наук АН УРСР. Однак дійсним членом Академії наук його обрали тільки за часів хрущовської відлиги.
В одному з рукописів історика, який не пропустила радянська цензура, знайдено такі слова:
“Коли б так можна усі ті частини України політично об’єднати, то українське плем’я стануло проти московського, коли б вже не як рівне, то політично сильне. Каміння для тієї будівлі все ще лежить готове. Може з часом найдеться будівничий – герой, що складе його докупи. За тисячу літ життя українського народу нагромадилося того “каміння” багато-багато. Різної величини й форми, різної тривкості та якості. Майбутній будівничий матиме з чого вибирати, сягаючи в скарбницю будівельного матеріалу, що нею є – історія України”.
Іван Крип’якевич пішов із життя 21 квітня 1967 року. Поховали його на Личаківському цвинтарі Львова. Інститут суспільних наук, який він очолював, нині має назву Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України.
Про славетного вченого, педагога, популяризатора знань досі немає окремого глибокого дослідження, навіть укладеної повної бібліографії його праць, – а їх понад 700, і до них звертатимуться й наступні ґенерації українців.
Фото: «Український інтерес»
Мар’яна Шевелєва,
«Український інтерес»
