Повстанський капелан: 12 серпня – 120 років від дня народження Василя Шевчука («Кадила»), капелана сотні УПА «Громенка»
Василь Шевчук народився 12 серпня 1903 року у м. Стрий в сім’ї урядового урядника. Від 1910 року родина проживала у Дрогобичі. У 1914-1919 роках він навчався у місцевій державній гімназії, продовжив студії у Стрию. Належав до стрийської організації «Пласт». У жовтні 1923-го склав матуру у державній гімназії Перемишля.
Після служби у польському війську вступив до відновленої греко-католицької семінарії в Перемишлі. У 1929 році греко-католицький єпископ Перемишля Йосафат Коциловський висвятив Василя Шевчука на диякона, а 30 березня 1930-го – рукоположив його у священичий сан.
Спершу його призначали на парафії в села Дрогобицького району, а згодом – на Закерзонні. Зі сіл Павлокома та П’яткова Руська розпочався шлях Василя Шевчука до лав УПА.
Отець Василь Шевчук не залишався осторонь громадського життя селищ, де працював на парафіях. Був активним у товаристві «Просвіта», зорганізовував селян до культурного життя й закликав відвідувати читальні, де вони могли почути багато для себе корисного з питань історії України та політики тощо. Отець Василь свої проповіді скеровував на те, щоби підняти національну самосвідомість та грамотність сільського населення. Багато і змістовно говорив про те, що Україна має бути соборною незалежною державою, яку потрібно здобути у боротьбі. Двоє братів отця Василя Михайло та Ярослав, були активні в українському русі. Михайло належав до Проводу ОУН, був добре знайомий зі Степаном Бандерою. Михайла і Ярослава Шевчуків переслідувала польська влада, згодом німецьке ґестапо, вони були багаторічними в’язнями концентраційних таборів.
Під час Другої світової війни отець Василь був змушений переховуватися від польських шовіністів, оскільки краєм прокотилася хвиля убивств греко-католицьких священників. У серпні 1944-го Василь Шевчук на декілька місяців залишив парафію й приєднався до УПА, став капеланом у курені Мартина Мізерного («Рена»), де й отримав псевдо «Кадило». Від квітня 1945-го на доручення провідника 4-го району ОУН «Бориса» майже два місяці виконував функції районного господарчого референта (під псевдо «Пластун»): збирав для підпільників харчі, одяг, гроші, купував необхідні речі, зокрема медикаменти, розміщував це все по криївках, передавав вищому керівництву ОУН.
У січні 1946 року Василь Шевчук був призначений курінним польовим капеланом Перемиського куреня та духівником «Залізної сотні» (Ударники-2) Михайла Дуди («Громенка»). Літургії в польових умовах були особливі: престіл будували з галузок, отець Василь носив з собою чашу для Причастя, а в кожній сотні був відповідальний упівець, який зберігав інші літургійні атрибути.
Отця «Кадила» шанували бійці УПА: він умів легко пожартувати, підняти на духу, ділив з повстанцями усі невигоди лісового життя, щиро вболівав за поранених, доглядав їх, виходжував.
Разом із сотнею «Громенка» Василь Шевчук вирушив у рейд до Західної Європи. 30 червня 1947-го виснажений отець «Кадило», що вже ледь тримався на ногах, вирішив не йти далі й залишився в римо-католицькій парафії в селі Грубові. Однак, через кілька днів він був схоплений чеськими органами безпеки і разом з іншими вояками УПА 3 травня 1948 року виданий до Польщі.
Повстанського капелана ув’язнили у Ряшівській в’язниці. Польські слідчі всіляко знущалися над священником, принижували його людську й священичу гідність, мордували… Дуже часто його приносили зомлілого після тортур та побоїв, завернутого у рядно й кидали на кам’яну долівку камери. Коли ж в’язням роздавали їжу, отець повз по неї на колінах, бо не міг звестися на ноги. «Допомагали» слідчим й польські кримінальники, які сиділи з отцем у одній камері.
8 червня 1948 року Ряшівський польський суд виніс смертний вирок отцеві Василеві Шевчуку, капелану «Кадилу». 13 вересня 1948 року отця розстріляли на тюремному подвір’ї у Ряшівському замку. За кілька днів до страти Головнокомандувач УПА Роман Шухевич присвоїв «Кадилу» військовий ступінь хорунжого-капелана.
ІКОНА РЕВОЛЮЦІЇ: ЛЕСЯ УКРАЇНКА
1 серпня – 110 років від дня смерті Лесі Українки
Проти ночі 10 лютого 2014 року на фасаді будинку по вулиці Грушевського, 4 у охопленому Революцією Гідності Києві з’явилося ґрафіті, що символізувало епоху. У той час багато митців, знаних та ні, професійних й аматорів, наповнювали столичний простір патріотичними революційними ґрафіті. Однак, саме малюнок з Грушевського, 4 авторства #Sociopath, стало невід’ємною складовою Революції Гідності, навіть більше – одним із її символів.
Ґрафіті, відоме як «Ікони революції», являє собою композицію триметрових малюнків, на яких зображені класики української літератури Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка такими, якими вони могли би бути, якби взяли участь у тій Революції. Під зображенням Лесі Українки наведено досить характерну цитату із її творів: «Хто визволиться сам, той буде вільний».
Зрештою, сталося те, про що писав доктор Дмитро Донцов у, тепер вже далекому,1922-му році про Лесю Українку: «Тоді нація певно хоч би й пізно, але визнає як одного з своїх духовних вождів ту слабку жінку, чий віщий дух ще в темну ніч перед пробудженням народу вказував йому страшну й величну путь безумства й слави».
Сам псевдонім «Українка», який обрала собі Лариса Косач-Квітка, був досить зухвалим, як на той час. Валуєвський циркуляр 1853-го та Емський указ 1876-го покликані були знищити не лише українську мову (мовляв, не було, немає та бути не може), а й саме поняття українства. Та голосно, на всі усюди, виступає Лариса Косач, яка вперто доводить, що дух отой одвічної стихії оберігає не лише від татарської потопи, а й не дає українству потонути й російському болоті. Бо принципово тверде – Українка!
У листі від 19 квітня 1895 року, який було адресовано Михайлу Павлику, Леся Українка влучно схарактеризувала сучасну їй росію, що на 100% відповідає й тій росії, що вже сучасна нам: «Я не знаю, що буду робити, вернувшись в росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя».
І це ж наскільки росіяни, що білі, що червоні, боялися Лесиного слова, що її справжні не цензуровані твори потрапили до українського читача лише 2021 року. Саме тоді, з нагоди 150-літнього ювілею письменниці зусиллями Волинського національного університету (спільно з видавництвами «Комора» та «Смолоскип») з підтримкою Українського інституту книги було надруковане Лесине Повне академічне зібрання творів у 14 томах.
Багато творів Лесі Українки ситали невід’ємною частиною українського молодіжного простору, повернувшись у текстах пісень популярних виконавців, зокрема гурту «Бумбокс» («Твій номер/Плющ»), Сестер Тельнюк («Досадонька»), Kulshenka&Sky («Лісова пісня»), Оксани Мухи («Вишеньки, черешеньки») та гурту «Королівські зайці», до репертуару якого взагалі увійшли кілька пісень на вірші Лесі Українки.
Історичний календар приготовив Юрій Щур
