Історичний Календар підготував Юрій Щур
«…усі такі контрреволюційні спроби мають бути розчавлені безпощадно…»:
5 вересня – 105 років від проголошення Совєтом Народних Комісарів більшовицької Росії (РРФСР) декрету «Про червоний терор».
У декреті «Про червоний терор» вказувалося: «… забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; що необхідно убезпечити Совєтську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах; що підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень».
Офіційне проголошення декрету «про червоний терор» стало реакцією більшовиків на вбивство голови Петроградської ЧК Мойсея Урицького та замах на Владіміра Лєніна. Ці події сталися 30 серпня 1918 року.
2 вересня 1918 року з’явилася постанова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про запровадження «червоного терору». Нарком внутрішніх справ Григорій Петровський підписав наказ про заручників. У відповідності до якого представники «колишніх правлячих класів, офіцерів та інтеліґенції» бралися в заручники і могли бути масово розстріляні.
У друкованому органі Казанської ЧК тижневику «Червоний терор» від 1 листопада 1918 року опубліковано коментар чекіста Мартина Лаціса, одного з організаторів «червоного терору» щодо урядового декрету: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти совєтської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору».
В Україні «червоний терор» було розпочато з перших днів вторгнення більшовицьких загонів на початку 1918 року. Зокрема, після відступу з Києва військ УНР 8 лютого 1918 року більшовики, на чолі з командиром Михайлом Муравйовим влаштували криваву вакханалію. У «Наказі №9» від 4 лютого, Муравйов революційним арміям східного фронту наказував «безпощадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Протягом трьох днів відбувались грабежі, обшуки, вбивства. У січні-лютому 1918 року жертвами «червоного терору» в Києві, за різними даними стали від 2 до 5 тис. осіб.
Масові, особливо жорстокі страти відбулися вночі з 22 на 23 лютого 1918 року у Севастополі. Ці події отримала назву «Вафоломіївської ночі 23 лютого». Озвірілі матроси цілу ніч грабували та піддавали насильству або просто розстрілювали місцевих жителів. Більшу частину в’язнів місцевої тюрми також розстріляли. Серед в’язнів були так звані «антисовєтські змовники» – офіцери чорноморського флоту, представники кримськотатарського національного руху, священики, чиновники, місцева інтеліґенція. Тіла вантажівками звозили на пристань, звідти баржами — в море. Там, до кожного трупа прив’язували камінь і скидали у воду.
Терор здійснювався силами більшовицьких репресивних органів. Ще 20 грудня 1917 року з цією метою була створена Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВЧК), яку очолив Фелікс Дзержинський. 3 грудня 1918 року з’явилася Всеукраїнська ЧК (ВУЧК) як орган комуністичного терору й утвердження більшовицької диктатури на території України. Для ізоляції «ворогів совєтської влади» Лєнін та його соратники вигадали концентраційні табори. 15 квітня 1919 року Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав декрет «Про табори примусових робіт», яким узаконив запровадження табірної системи. Після чого у Києві було створено концтабір.
«Червоний терор» супроводжувався неймовірними тортурами. Захоплення більшовиками будь-якого населеного пункту супроводжувалося грабунками, погромами та винищенням населення.
Терор, як інструмент утримання влади більшовиками-комуністами на загарбаних територіях став основою діяльності комуністичного тоталітарного режиму упродовж усього часу його існування.
Кількість жертв комуністичного терору в Україні неможливо порахувати.
Відомо, що за роки так званого «Великого терору» 1937-1938 років в УССР засудили майже 200,000 людей, третина з них були розстріляні, решта – потрапили у табори ГУЛАГу. Однак це лише верхівка айсберґа.
Мільйони загинули від голоду, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово зазнали психіатричного лікування, втратили права на професію, не могли сповідувати свою віру та зазнали переслідувань через переконання.
Масові вбивства в СССР були поставлені на потік. Розстріли, зазвичай, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВС або безпосередньо перед похованням.
Вбивцями булии самі співробітники НКВС. Дехто з них незабаром повторив долю своїх жертв, але були й такі, що прожили довге життя, зробили кар’єру та ніколи не були покарані за свої злочини.
Спочатку для масових поховань виділялися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину співробітники НКВД змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном. Відомі місця масових таємних поховань жертв комуністів: Биківнянський ліс (Київ), Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро) та інші. Загалом – майже 20 великих місць масових поховань репресованих.
У Західній Україні після 1939 року також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів). Крім цього місця масових поховань репресованих є в кожному обласному чи районному центрі, або ж поблизу них.
8 вересня – 80 років з дня бою повстанської чоти особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка («Берези») проти нацистів під селом Новий Загорів на Волині (08. 09. 1943)
8-го вересня 1943 року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка («Берези») увійшла до села Новий Загорів (тепер належить до Локачинської селищної громади Володимирського району Волинської області). Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони.
Того ж дня Довго проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів (загалом близько 400 осіб). Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
Німці здійснили спробу підпалити смолоскипами монастир й після цього піти на штурм. Однак, окрім нових втрат, окупанти не домоглися нічого. Бій тривав цілу ніч. На ранок до німців прибули нові машини з солдатами. Після цього командир «Береза» обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря, де повстанці вирішили закріпитися і тримати оборону.
Вранці 9-го вересня до Нового Загорова були перекинуті додаткові сили жандармерії з Володимира-Волинського, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку. Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців, котрі мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а увечері до німців прибуло підкріплення – десять легких танків. Також три німецькі літаки розпочали бомбардування монастиря. Повстанці витримали авіа удари, сховавшись у глибоких підвалах храму, і відбили нічний штурм.
10-го вересня, протягом дня, німецькі сили штурмували монастир. З 44-х повстанців живими залишилося всього 18. Однак оборона тривала.
З ночі 10-го до середини дня 11-го вересня німецькі підрозділи обстрілювали монастир з артилерії, танків та мінометів, а надвечір знов пішли на штурм монастиря. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів, зокрема й свого командира «Березу», однак позицій не здали.
Вночі на 12-те вересня вони вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених, повстанці розділилися на дві групи по шість осіб й, вдаривши по німецьким окупантам одразу у двох напрямах, вирвалися із кільця смерті.
Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня.
Тіла 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.
Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 осіб убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами, німецькі втрати оцінюються в 540 осіб убитими та більше 700 поранених.
