Юрій Щур
Наприкінці 1980-х років, внаслідок явного послаблення совєтського режиму, країни колишнього соціалістичного табору («Організації Варшавського договору») намагалися взяти «територіальний реванш» за рахунок українських земель. Про деякі намагання угорських громадських активістів та представників владних кіл організувати приєднання Закарпатської області до Угорщини мова йшла у одному із попередніх матеріалів, надрукованих у «Гомоні України». Сьогодні ж пропонуємо ознайомитися ще з однією подібною історією. Цього разу – про діяльність румунської сторони в цьому напрямку.
Всі подібні процеси відстежували співробітники совєтських органів державної безпеки, завдяки чому сьогодні ми маємо можливість подивитися на ті події, які раніше мали гриф цілковитої секретності. У КГБ ретельно фіксувалися усі події й про них інформувалося вище компартійне керівництво УССР. У одному з листів акцентувалася увага, що особливу активність по «відродженню історичних кордонів молдавського князівства і об’єднання нації в межах споконвічних румунських земель» проявляли представники «Націонал-цараністської партії» [1], «Ліґи румун звідусюди» та товариства «Пробессарабія і Пробуковина». Лише протягом останніх місяців 1990 року вони, використовуючи канали спрощеного пропуску і приватного в’їзду побували в багатьох прикордонних населених пунктах Чернівецької області, де агітували жителів за об’єднання з Молдовою та Румунією й за ліквідацію прикордонного розмежування. Крім того, збиралася інформація про румуномовні самодіяльні структури, їх взаємовідносини з органами влади, зондувалися настрої населення з приводу можливого приєднання до «румунського світу». Під час різноманітних акцій, замаскованих під культурницькі заходи, лунали заклики «возз’єднання румун по обидві сторони Прута», «повернення Буковини і Бессарабії Румунії» тощо.
9 вересня 1990 року у румунському місті Сучава (колишній столиці Молдавського князівства) відбулися установчі збори «Демократичного антитоталітарного форуму Буковини і Бессарабії» на яких головною тезою було озвучено про необхідність проведення роботи щодо «повернення» втрачених у 1940 році румунських території, що були включені до складу Чернівецької області. І вже звично лунали заклики до ліквідації кордону. Про те, яким чином на початку ХХ століття українські землі опинилися у складі Румунії, учасники зборів, звісно, промовчали.
Румунські територіальні претензії знаходили активну підтримку деяких представників Народного фронту Молдови, які намагалися організувати зустрічі на урядовому рівні керівників Молдови й України для обговорення «проблеми півночі і півдня Бессарабії». Зокрема, йшла мова й про обміни «проблемними» територіями між двома тоді ще «союзними» республіками.
«Народнофронтівці» Рошка, Богнару й Горда взяли участь у мітингу румунського населення Чернівецької області (близько 2 тисяч осіб), який відбувся 7 жовтня 1990 року у самих Чернівцях. Тут вони закликали пропагувати ідеї «національного руху буковинських румунів» від посягань (увага!) тих, хто «з 1940 року вважає себе корінним населенням», очевидно маючи на увазі українців. Попереду у них передбачалося лише одне – об’єднання румун Буковини і Бессарабії «для досягнення загальнонаціональної перемоги». Тоді ж керівник обласного товариства імені румунського поета Міхая Емінеску Зегря висловився, що «на своїй землі румуни хочуть бути вільними в демократичному союзі, але під юрисдикцією Молдови».
Співробітники КГБ, реагуючи на ці заклики, доповідали в ЦК КПУ, що у більшості жителів Чернівецької області заклики сепаратистів та прихильників «приєднань» чи «об’єднань» відгуку чи підтримки не знаходили. Та, разом із тим, у деяких прикордонних місцевостях почали лунати заклики до відкриття кордону з Румунією, здійснення пропуску через нього без віз, мита та паспортів. Все це часто супроводжувалося антиукраїнськими висловлюваннями.
Постійно нагнітаючи ситуацію, прорумунські діячі почали культивувати тезу, що землі Буковини й Бессарабії ніколи не були українськими, а є «землями, на яких утворився румунський народ, де розвивалася його культура, мова, державність».
28-30 листопада 1990 року у Румунії й Молдові, під гаслами «відновлення історичної справедливості, ліквідації кордонів між єдиним народом й створення єдиної Буковини», відбулися широкомасштабні святкування річниці створення «Великої Румунії», а саме подій 1918 року, коли Румунія окупувала Північну Буковину й Бессарабію. Зокрема, 29 листопада на мітингу у Сучаві, де зібралося до 20 тисяч осіб, лунали заклики до знищення інженерно-технічних споруд на совєтсько-румунському кордоні задля об’єднання усіх румун в одній державі.
Співробітники КГБ також наголошували на тому, що паралельно з цим у румунських ЗМІ розгорталася потужна пропагандистська кампанія на підтримку різноманітних акцій на Північній Буковині. Поступово до боротьби за «повернення земель» підключалися й урядові кола, які тривалий час перед тим були осторонь від дискусії. Відбувалося це, зокрема, й під тиском опозиції в процесі політичної боротьби. Так на семінарі вчених-істориків, який проводився у вересні 1990 року Академією Наук Румунії за участі президента країни Йона Ілієску, факт приєднання у 1940 році Буковини й Бессарабії до СССР був розцінений як совєтська агресія.
У самій Чернівецькій області молдовськими урядовцями підігрівалися сепаратистські настрої. Зокрема, було закуплено автомобіль та автобус для потреб румунського товариства імені Емінеску, та обіцялася тиражувальна (копіювальна) техніка, яку також передбачалося передати безкоштовно. В цей же час у друкованих виданнях Спілки письменників Молдови («Література ши арте», «Коломно») почали з’являтися матеріали, у яких писалося про дискримінацію румун та молдаван на території України. Ці публікації виставляли українців у образі «брата-колонізатора», який пригноблював «корінне населення». Такі речі, звичайно, негативно сприймалися представниками української інтелігенції та ще більше накаляли ситуацію між українцями та румунами.
Згадуване вже товариство імені Емінеску проводило відверто прорумунську діяльність. 2 грудня 1990 року вони провели конференцію у Чернівцях (біля 800 осіб), де було поставлене питання про історичну належність Чернівецької області до «одвічно румунських земель» та про насильницьку українізацію краю. Тут же було прийнято рішення про щорічне святкування 28 листопада як дня створення «Великої Румунії». Не обійшлося і без політичних звернень до Верховних Рад України та Молдови, а також до Президента Румунії: «Про офіційне визнання румунської мови на території області наряду з українською», «Про повернення румунам будівель, побудованих у минулому на кошти румунського населення» (до таких, зокрема, належали Дім офіцерів, будівля обласного суду та Професійно-технічне училище №2), «Про встановлення румунської національної символіки на будівлі Чернівецького держуніверситету». Наряду з цим, лунали заклики до організації румунської національно-культурної автономії на Буковині, використання румунської національної символіки наряду з українською на території усієї Чернівецької області й зміни топоніміки у прикордонних районах області.
На фоні розвитку подій, товариство Емінеску намагалося трансформуватися у «Румунську національну партію», а для посилення впливу на населення Одеської та Чернівецької областей – створити «Асоціацію румун України». У зв’язку із тим, що українське населення спрямовувало релігійну діяльність на розвиток та посилення автокефалії, таку ж діяльність розпочали й румуни. Священики румунської національності, зокрема, мали намір організувати товариство «Митрополита Сильвестра» й добиватися власної автокефалії.
Проблема набувала все більшої гостроти. КГБ пропонувало компартійному керівництву розглянути питання міжнаціональних і міждержавних на рівні комісії Верховної Ради УССР, а також вивчити можливість відрядження до регіону народних депутатів. Останні мали на місцевості розібратися у ситуації й виробити конкретні заходи для полагодження проблеми. Паралельно з цим, сам КГБ по максимуму, намагався тримати ситуацію під контролем.
Не вщухли страсті й після проголошення відновлення незалежності України. Зокрема, під час зустрічі з офіційною румунською делегацією, яка перебувала у Чернівецькій області 26-28 листопада 1992 року та зустрічі делегації Парламенту Румунії з представниками культурологічних товариств Чернівецької області 8 квітня 1993 р. у м. Чернівці, ретранслятори «великої Румунії» стверджували, що вони й далі були позбавлені можливості у забезпеченні своїх національно-культурних прав. Відповідно, вони вимагали, серед іншого, відновлення румунської редакції у видавництві «Карпати» та забезпечення Чернівецької друкарні латинським шрифтом. Також прагнули вільного використання румунської національної символіки. Більше того – визнання румунської мови як офіційної в місцях компактного проживання румунського населення й створення умов для здобуття вищої освіти з усіх спеціальностей румунською мовою в Чернівцях.
Залишалися й вимоги про надання буковинцям права безвізового переходу кордону з Румунією. Не говорячи вже про «… питання подвійного громадянства, як правового механізму у здійсненні вільного зв’язку з історичною батьківщиною». На думку цих активістів, український народ продовжував політику геноциду стосовно румунського народу: «румунський народ в Україні й надалі штучно поділяють на румунів і молдаван; примушують записуватися українцями; випускники румунських шкіл не мають можливості продовжити навчання рідною мовою в Україні; топоніміка … має нахил до українізації; приміські румунські села примусово українізуються внаслідок забудови промисловими об’єктами, поселенням приїжджих українців, впровадженням навчання українською мовою; традиційно румунська зона в Чернівцях (Роша) сьогодні прискореними темпами забудовується номенклатурою та чужинцями» (під останніми розумілися саме українці.
Українська влада мала реагувати на такі випади й вимоги. Сьогодні ми можемо ще не усвідомлювати того, наскільки важко було втримати відновлену незалежність на початку 1990-х років. Безперечним лишається одне – історія України це завжди історія боротьби за свою землю та ідентичність.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник
науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
[1] Націонал-цараністська партія виникла у Румунії у 1926 році в результаті злиття Національної та Цараністської партій. Остання була створена у грудні 1918-го ініціативною групою, що складалася з учителів, священиків, заможних селян та представників ділових кіл. В основу програми націонал-цараністів були покладені принцип «національної солідарності» та економічна концепція «відкритих дверей». Остання пояснювалася, з одного боку, небажанням трансільванських підприємств і банкірів бути підпорядкованими олігархії, орієнтованій на націонал-лібералів, а з іншого – переконаністю лідерів цараністів у тому, що Румунія має залишатися країною з переважно аграрним виробництвом. Концепція «відкритих дверей» передбачала залучення іноземного капіталу та розширення зовнішньоекономічних зв’язків.
