Юрій Щур
Наприкінці лютого 2025 року київське видавництво «Українська видавнича справа» анонсувало скорий вихід друком чергового (вже 9-го!) збірника із серії класики націоналістичної думки. Цього разу під однією обкладинкою було зібрано твори непересічного автора – історика Валентина Мороза, який залишив яскравий слід в українській історії ХХ століття.
Дисидент Василь Овсієнко об’єктивно вважав, що «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму став блискучий публіцист, історик Валентин Мороз з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю». Заступник Голови КГБ УССР Трояк у 1974 році підписав довідку ще з більш лаконічним, але не менш категоричним висновком: «Мороз характеризується як фанатично налаштований український націоналіст». Цю фанатичну налаштованість він нестиме через усе життя.
Життєвий шлях майбутнього українського історика, політв’язня-націоналіста, талановитого поета і блискучого публіциста-теоретика розпочався 15 квітня 1936 року в селі Холонові Горохівського району на Волині. І спочатку все було типово-стандартно, як для тієї доби: школа, після закінчення якої він вступив до Львівського університету на історичний. Заочна аспірантура, бо до очної шлях заблокувала незадовільна оцінка з історії КПСС. Валентин Мороз не робив собі кар’єри, можливості до якої відкривали історичні факультети совєтської доби, що вважалися першою сходинкою до вершин в компартії та КГБ. Він обрав ремесло історика, працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 року – викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку писав кандидатську дисертацію, в якій досліджував місцевий процес над членами Комуністичної партії Західної України, який відбувся 1934 року.
Вже за рік життя Валентина Мороза змінилося кардинально. У вересні 1965 року його було заарештовано. Далі суд із обвинуваченням у антисовєтській агітації та пропаганді та засудження до 4 років таборів за ст. 62 КК УССР. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії. В тамтешніх таборах у той час відбували присуд багато діячів українського націоналістичного руху, як оунівці й упівці, так й лідери підпільних організацій 1950-1960-х років.
Серед розсекречених документів КГБ нам вдалося натрапити на один цікавий документ, пов’язаний із Валентином Морозом: довідку КГБ УССР по справі Мороза, підготовлену на ім’я керівника компартії УССР Щербицького, датовану 16 вересня 1974 року. Основна інформація тут стосувалася діяльності української еміграції із захисту політв’язня Мороза. Зокрема, інформувалося про те, що за отриманими оперативними даними, керівництво Українського конгресового комітету Америки (УККА) намагалося заручитися підтримкою 40 американських членів парламенту щодо резолюції на захист Мороза. Цей документ було внесено на розгляд конгресу США сенатором Тафтом й конгресменом Фалдом. Було зауважено також, що з метою організації підтримки в цьому питанні відділеннями УККА у Нью-Йорку, Детройті та Ірвінгтоні було направлен до урядових інстанцій о близько 8 тисяч листів.
Крім того, співробітники КГБ акцентували увагу на активності «Комітету на захист Мороза» (до керівництва якого входив і син Степана Бандери Андрій). Комітет у той час закликав постійно дзвонити до Володимирської тюрми із запитами інформації щодо ув’язненого та направляти телеграми президенту США Дж. Форду, сенаторам і конгресменам з проханням підтримати вимогу щодо звільнення Мороза. Активісти руху зверталися до провідних засобів масової інформації з проханням більше публікувати статей про Мороза та інших політичних в’язнів.
29 вересня 1974 року УККА у Нью-Йорку провів демонстрацію на захист Валентина Мороза, під час якої повз будівлю представництва СССР та УССР при ООН спеціально проїхало близько 15 автомобілів «радикальних націоналістів». Загалом у акції, за підрахунками журналістів газети «Нью-Йорк Таймс», взяло участь більше 2 тисяч осіб. З антисовєтськими гаслами вони пройшли центральними вулицями міста й провели кілька мітингів, зокрема й біля штаб-квартири ООН.
Звичайно ж, залишити такі дії української еміграції без реакції в УССР не могли. Відповідно, за завданням партійної верхівки спеціалісти КҐБ підготували довідку щодо справи Мороза. Документ більш ніж цікавий, зокрема у площині протистояння окремої людини цілій системі.
На момент підготовки характеристики Валентин Мороз був засуджений удруге за антисовєтську діяльність до 9 років позбавлення волі й відбував присуд у Володимирській тюрмі №2. Автори з КҐБ писали, що після першого присуду у 1966 році Мороз «на шлях виправлення не став»: в ув’язненні продовжував націоналістичну діяльність, зокрема написав книгу «Репортаж із заповідника імені Берії», яку вдалося переправити за кордон. Вже під час першого ув’язнення співробітники КҐБ характеризували Мороза не інакше, як «екстреміст».
Після виходу на волю, у жовтні 1969 року Мороз повертається до Івано-Франківська. Тут, за результатами оперативно-слідчих заходів, здійснених в рамках справи «Блок», КҐБ фіксує посилену діяльність Мороза в націоналістичному русі. Зокрема, це стосувалося боротьби проти русифікації, роботи в середовищі інтелігенції та молоді, спрямованої на активізацію протестних рухів тощо. Визнавалося, що вплив Мороза сприяв згуртованості однодумців.
Очевидно, далі терпіти антисовєтську діяльність Валентина Мороза у КҐБ не збиралися. 1 червня 1970 року його знову арештували й судили. Під час слідства й судового засідання він вів себе зухвало, демонстративно відмовлявся давати свідчення й підписувати протоколи. Винним себе не визнав, а під час судового засідання намагався відстоювати свої погляди на історію та реалії в СССР. Зокрема, у довідці наводиться уривок виступу Валентина Мороза на суді: «Якщо мене судити за те, що я веду боротьбу з шовінізмом й русифікацією, то до тих 10 років, які прохав прокурор, треба додати ще 10, так як я боровся зі злом, яке загрожує моєму народу і буду з цим злом боротися все своє життя».
Івано-Франківський суд визнав Мороза особливо небезпечним рецидивістом. Спостерігаючи за ним під час відбування покарання, співробітники КГБ характеризували Мороза як фанатично налаштованого українського націоналіста і принципового антисовєтчика. Зокрема, будучи етапованим до Києва по справі заарештованого поета Світличного, Валентин Мороз від дачі свідчень відмовився.
У КҐБ також відзначали й зміну тактики української еміграції у питаннях боротьби за звільнення Мороза (як і ряду інших політв’язів). Зокрема, на відміну від пікетувань та організацій протестів під совєтськими представництвами, розсилки різноманітних бюлетенів на підтримку Мороза тощо, закордонні осередки ОУН почали впроваджувати тактику із вимогами звільнення від покарання засуджених в УССР борців з совєтським режимом. Таку ж мету переслідував американський сенатор Г. Джексон, текст запиту якого щодо долі Мороза було оприлюднено в ефірі радіостанції «Свобода». У КҐБ зазначали, що подібні передачі, як і аналогічні на «Радіо Канади», сприймалися в Україні як ознака підтримки Західним світом прагнень борців із совєтським режимом. Відповідно, будь-які послаблення відносно заарештованих й засуджених антисовєтчиків сприйматимуть на Заході як перемогу українських націоналістів та посилення впливу антисовєтської групи у владі Сполучених Штатів.
Для зниження зацікавленості закордонними діячами долею Мороза й інших політв’язнів, керівництво КҐБ УССР мало намір передати через радіо та інші канали комунікації звернення онуки Івана Франка Зиновії (яку КҐБ змусив до співпраці) під назвою «Без вас обійдемось!». Крім того, надавалася допомога кандидату філософських наук С. Возняку у підготовці статті для Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда» за матеріалами карної справи Валентина Мороза. У подальшому цю статтю мали намір опублікувати також у газеті «Вісті з України». І, звичайно ж, продовжувалася обробка найближчих родичів, відшукувалася «слабка ланка» для впливу на політв’язня. З перспективи минулих років, нам відомо що співробітникам КГБ не вдалося вдіяти нічого проти історика-націоналіста.
Ім’я Валентина Мороза за кордонами СССР стало символом жорстокості совєтського тоталітарного режиму і придушення свободи слова. Нарешті, після 5-місячного голодування в 1979 році, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КҐБ. Обмін відбувся в ніч з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді.
Спочатку Мороз оселився в Америці, згодом – в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979-1980 роки), видавав журнал «Анабазис» (1980-1991 роки), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986-1991 роки). У грудні 1992 року повернувся до Львова.
Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України.
Багато писав. Роки його наукових досліджень, зрештою, обрамилися у тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті», що ледь не одразу ж стала бібліографічною рідкістю.
Помер видатний українець 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
