Моя зацікавленість політикою національної пам’яті почалася ще на початку 2000-х років. Тоді в Україні лише починалися дискусії про необхідність спеціальної інституції, яка б допомагала суспільству осмислювати складне минуле та формувати власну історичну пам’ять. Значною мірою нас надихав досвід сусідніх посткомуністичних держав, насамперед Польщі.
20 років тому було створено Український інститут національної пам’яті.
Для мене це не просто ювілей державної установи. Це історія, з якою пов’язана значна частина мого життя.
Моя зацікавленість політикою національної пам’яті почалася ще на початку 2000-х років. Тоді в Україні лише починалися дискусії про необхідність спеціальної інституції, яка б допомагала суспільству осмислювати складне минуле та формувати власну історичну пам’ять. Значною мірою нас надихав досвід сусідніх посткомуністичних держав, насамперед Польщі.
Важливо пам’ятати, що ідея створення Українського інституту національної пам’яті була результатом зусиль не лише державних діячів, а й громадянського суспільства та наукового середовища. До розробки перших концепцій УІНП долучалися Центр Досліджень Визвольного Руху, Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса, Асоціація дослідників Голодомору та інші організації, які ще задовго до створення Інституту працювали над поверненням українцям правди про власне минуле.
У 2003 році ми ініціювали перші публічні обговорення можливості створення такого інституту в Україні. Помаранчева революція відкрила для цього нові можливості, а вже у 2006 році Український інститут національної пам’яті був створений.
За двадцять років його історія була непростою. Інститут пережив кілька змін влади, політичні кризи, спроби послаблення і навіть фактичного демонтажу. Після приходу до влади Віктора Януковича його позбавили статусу центрального органу виконавчої влади, а саму політику пам’яті намагалися повернути в русло совєтських історичних міфів.
Після Революції Гідності мені випала честь очолити Інститут і разом із командою (дякую усім, хто працював зі мною, згадаю тут своїх заступників Аліна Шпак, Олександр Зінченко, Володимир Тиліщак) відновлювати його роботу. Ми повернули йому статус центрального органу виконавчої влади, сформували нову команду, відкрили архіви совєтських спецслужб, підготували пакет законів про декомунізацію, започаткували масштабні зміни в політиці пам’яті та повернули її до числа державних пріоритетів.
Ця робота викликала гострі дискусії як всередині країни, так і за її межами. Але сьогодні вже очевидно, що подолання совєтської спадщини, декомунізація та формування власного бачення минулого стали важливими чинниками зміцнення української ідентичності та стійкості держави. Без цього Україна була б значно менш готовою до великої війни, яка розпочалася у 2022 році.
Важливим продовженням цієї політики стало й ухвалення після початку повномасштабного російського вторгнення законодавства про деколонізацію. Якщо декомунізація була спрямована на подолання спадщини совєтського тоталітарного режиму, то деколонізація стала наступним кроком — звільненням українського публічного простору від символів і наративів російського імперського панування. Цей процес став логічним продовженням і розвитком тих змін, які були започатковані після Революції Гідності.
Втім, головним досягненням цих двадцяти років я вважаю навіть не конкретні закони, проєкти чи кампанії. Найважливіше — те, що попри всі політичні зміни, зміни президентів, урядів і парламентів вдалося зберегти саму інституцію та її стратегічний напрямок.
Український інститут національної пам’яті вистояв там, де багато хто прогнозував його ліквідацію. Більше того, сьогодні він має сильніші правові позиції, ніж будь-коли раніше. Ухвалений в 2025 закон про засади державної політики національної пам’яті закріпив його особливий статус та роль у формуванні державної політики.
Попереду ще багато роботи. Зокрема створення Українського національного пантеону — проєкту, який має стати важливим елементом нашої культури пам’яті та державної традиції.
У день 20-річчя Інституту хочу подякувати всім, хто працював і працює задля його розвитку. Особлива подяка першому голові Ігорю Юхновському, який забезпечив становлення інституції у найскладніші роки її існування; Антону Дробовичу, який зберіг її в період чергових політичних змін; та нинішньому керівнику Олександру Алфьорову, під керівництвом якого Інститут продовжує свою роботу вже в умовах великої війни.
Український інститут національної пам’яті створювався як інструмент державної політики. Але за двадцять років він став значно більшим — однією з інституцій, які допомагають українцям усвідомлювати себе нацією та захищати право на власне бачення минулого і майбутнього.
Володимир В’ятрович
Історик. Голова Українського інституту національної пам’яті (2014-2019), народний депутат України
